— Я терпіти її не можу, з дитинства, – Роман був категоричний, – уся наскрізь фальшива, усе життя прожила для себе і ніким не цікавилася.

Я ж пам’ятаю, як мама через неї засмучувалася. І скільки нервів вона вимотала моїм батькам.

Йдеться про бабусю молодого чоловіка, про матір його батька Лідію Тарасівну. Їй майже 80 років. І тепер жінка, яка звикла командувати, вирішила, що потребує допомоги й турботи рідних. Тих самих, яким колись принесла стільки прикрощів.

— Я сина розумію, – заявила мама Романа на невеликій сімейній нараді, куди, окрім невістки й онука, входила ще й дружина Романа Ганна, – ми з батьком Романа через неї розійшлися, 3 роки разом не жили, поки мені від тітки у спадок квартира не дісталася.

Рома ці негаразди пам’ятає: спочатку жили з батьками разом із Лідією Тарасівною. Потім мама з ним, 6-ти річним, пішла з дому навіженої свекрухи.

А потім батьки зуміли відновити стосунки один з одним, ось тільки з Лідією Тарасівною мама Роми перетинатися не бажала.

— Я пам’ятаю, як вона мене шпиняла, говорила, що я весь у свою матір, – продовжує чоловік, – так, батька давно немає, але в бабусі залишилася ще рідна донька, і в неї є син.

Як це буває, онук від сина став сином нелюбимої невістки, а онук від доньки – це ненаглядне сонечко, якому і любові діставалося в надлишку, і допомога від забезпеченої бабусі, яка на хорошій посаді свого часу працювала. І ось тепер:

— Мені багато років, – пояснювала Лідія Тарасівна, – ну і що, що я цілком на ногах? Мені потрібен догляд і матеріальна допомога. Що там моя пенсія, а онуки в мене вже дорослі, обидва. Хто за мною ходитиме, тому я спадщину залишу.

— Ходити, в її розумінні, – усміхається мама Романа, – це щодня приходити, прибирання робити, продукти пакетами носити, та ще й посеред ночі відповідати на дзвінки, слухати скарги, що й де в неї закололо. А з квартирою – окрема тема, не думаю я, що Ромці щось світить, є ж онук обожнюваної доньки.

Двоюрідний брат Романа ще не одружений, але живе зі своєю дівчиною у своєї мами. Так-так, дочка Лідії Тарасівни живе в своїй квартирі, але чомусь бабуся вирішила покласти обов’язок догляду за собою на онуків. Точніше, на Ромку.

— Знає, що в нас із тобою квартира в іпотеці, немовля в ліжечку і друге на підході, – усміхається Ромка, – так і сказала, що запропонувала мені насамперед, бо саме мені квартира потрібніша. Розіграш черговий. Я пам’ятаю, як вона мене ще школяра обдурила: я на дачі копав, горбатився все літо, а обіцяний велосипед купили моєму братові.

— Але нам же справді потрібніше, – каже Аня, яка зараз на четвертому місяці вдруге, а старшій дитині ще й 2-х років не виповнилося, – як ми з двома дітьми і на твою зарплату, та ще й з іпотекою.

— Як до цього жили, так і будемо, – упирається Роман, – думаєш, що грошей побільшає, якщо ми приймемо пропозицію бабусі? Та все навпаки: іпотеку платитимемо, та ще улюбленій бабусі то продукти купувати, то ліки. А квартира нам не дістанеться, договір же вона не буде підписувати, тож з її боку хитрість і порожні обіцянки. Краще вже на себе розраховувати.

Мама Ромку підтримує. А ось Аня категорично не розуміє.

— Ну яка гордість у нашому становищі, – скаржиться вона своїй мамі, – невже не можна якось знайти підхід до рідної бабусі? Адже прикро, якщо квартира залишиться двоюрідному братові чоловіка?

— Мені не зрозуміти, – каже мама Ані, – і їх не зрозуміти, бо в нашій родині таких стосунків не було. Усе ж таки бабуся, рідна людина, я б і так допомагала літній родичці, без жодної надії на спадщину. І тебе, донечко, мені не зрозуміти теж. Що це за вираз «знайти підхід»? Це що, лицемірити, душею кривити? Хіба мало які в них стосунки! Ми можемо багато чого не знати. Не хоче зять – його справа. Він працює, заробить на своє. А за тебе мені соромно.

— А чого мені соромиться, – ображається Аня, – я – мати, скоро ще одна дитина буде. Я про майбутнє своєї сім’ї думаю. Чим це погано? Подумаєш, прикинутися трохи, заради користі справи. Та й так розсудити: літня людина, треба проявити крапельку турботи й розуміння, а Ромка вперся й ні в яку! Так і упустить свою вигоду.

КІНЕЦЬ.