Мені 37 років, вся моя історія – це про те, як життя кроїло мене під себе. Я не амбітна взагалі, люблю жити тихо, читати книжки, дивитися з мамою серіали.

Готова їздити відпочивати дешево і жити в хостелах, їсти самі макарони. Тобто я зовсім невибаглива. Не люблю людей, не люблю спілкуватися з ними.

Мої амбітні батьки, на жаль, не хотіли помічати, що я інтровертна натура. Спочатку віддали на спортивну гімнастику, але тренер, на щастя, сказав, що я не підходжу для цього через три місяці.

Потім мене віддали до крутої школи, потім – на лінгвістику. Що це за професія така – лінгвістика? Я так і не зрозуміла.

Мати розраховувала, що я вивчу іноземні мови і поїду з країни, добре влаштуюсь і перевезу їх теж. Я закінчила університет тільки тому, що дуже не хотіла підвести і засмутити батьків.

Але жодних кроків в сторону імміграції я не робила, бо зібрати стільки документів і адаптуватися в чужій країні для мене нереально.

Знайшла просту роботу секретарем, де було треба знати французьку мову. Матері це не сподобалося, і мене виставили з речами за батьківський поріг. Я винаймала житло 7 років.

За ці 7 років навчилася так-сяк годуватися. Потім знімне житло подорожчало, із роботою почалися проблеми. Почала працювати більше – крім секретарської роботи знайшла 2 учнів, викладала їм англійську мову.

Але я швидко дійшла висновку, що багато працювати я не можу, і треба просто вийти заміж за чоловіка з квартирою. Вийшла. Я дівчина вродлива, проблем знайти чоловіка не було.

З чоловіком жити легше матеріально, але дуже тяжко морально. Світлі моменти є, але мені потрібне усамітнення. Чоловіки потребують уваги. Граю роль доброї дружини. Придбала половину житла, купленого в шлюбі. Чого мені це вартувало – окрема тема.

Так минуло ще 7 років. Як секретарю мені стали платити копійки. Я пішла працювати викладачем на повний день і довелося брати дітей як репетитору. Дітей не люблю. Приходиш на урок, а вони на голові стоять. Знову граю роль гарного викладача.

Своїх дітей не хочу, ніколи й нізащо. Не розумію, як можна хотіти дітей, возится з ними, виховувати, приділяти їм увагу, витрачати на них сили і час.

З батьками не спілкуюся, або це вони зі мною не спілкуються. Як це не сумно, чекаю коли вони полинуть на небеса. Адже після них я успадкую таку суму, яка нарешті дозволить мені жити, а не виживати.

Найсмішніше, що я ніколи не хотіла нічого надзвичайного. Маленьку окрему квартирку, роботу, щоб вистачило на макарони і спокійне життя. Невже це так багато?

Джерело