Я вийшла заміж у двадцять три роки. Я відразу ж порозумілася з родичами чоловіка. Найкраще я потоваришувала з сестрою Павла. Дуже швидко ми стали подружками.

Ми багато часу проводили разом, і в якийсь момент я почала розуміти, що сестра чоловіка все більше нахабніє.

Все почалося з того, що всі посиденьки у барах та ресторанах почала оплачувати я. Софія щоразу відповідала, що на карті вона не має грошей, а готівку вона забула захопити.

– Ти все ще працюєш? – поцікавилася я, бо чула від чоловіка зовсім інше.

– Так, звичайно. Я маю гроші вдома. Я потім все віддам, – запевняла вона, але жодного разу не повернула мені жодної гривні.

Мені було незручно нагадувати їй про борги, тому я платила і мовчала. Протягом двох місяців я помітила, що Софію розпирає, як на дріжджах.

– Ти випадково не в положенні? – поцікавилася я під час зустрічі з родичкою.

Вона у відповідь ніяково засміялася і загадково закліпала довгими віями. Я з подивом зрозуміла, що потрапила точно в ціль. Софія справді була в положенні.

– Так, я на четвертому місяці. Поки що нікому нічого не говорила. Уявляю, що скаже мама, коли дізнається, – закотила вона очі. – Може ти поговориш із нею?

– Я? – Як я їй скажу. Мені здається, буде краще, якщо ти сама це зробиш.

Софія задумливо знизала плечима і відповіла мені, що я, напевно, маю рацію, і їй варто самій поговорити з матір’ю.

Новину про те, що вона скоро стане бабусею, Ірина Євгенівна сприйняла з дивовижним ентузіазмом, попри те, що її дочка не знала, хто батько дитини.

– Держава допоможе, – з розумним виглядом промовила жінка. – До того ж можна продати весь одяг, який тобі тепер не підходить, і про оренду квартири теж можеш забути.

– Хто його купить? – знизала плечима Софія. – Одягу, справді, залишиться багато.

– Ой, не хвилюйся, я знаю, кому можна продати! – Упевнено сказала Ірина Євгенівна і набрала мій номер.

Близько пів години вона розмовляла зі мною ні про що, а потім покликала мене до себе у гості.

– До мене ж Софія переїхала, тож можеш частіше бувати у нас у гостях, – натякнула свекруха.

Найближчого вихідного ми з чоловіком навідалася до квартири Ірини Євгенівни. Вона зустріла нас з розкритими обіймами й одразу полізла в пакет із гостинцями, які ми принесли.

– Більше овочів та фруктів приносьте, бо Софію на булочках взагалі розперло. Нічого з одягу не налазить, – спантеличено промовила свекруха.

– Ой, до речі! Щодо одягу. Ти не хочеш нічого собі підібрати? – Додала вона, звернувшись до мене.

– У якому сенсі? – Натягнуто посміхнулася я.

– Ну як у якому? Я ж кажу, що одяг Софії став їй маленьким. Потрібно інший купувати, – починаючи нервувати, відповіла Ірина Євгенівна.

– Ви хочете віддати мені її одяг? – здивовано перепитала я, добре пам’ятаючи, які відверті речі вона любить носити.

– Не віддати їх, а продати! – Поспішила уточнити вона. – Софії вони теж не безплатно дісталися, щоб вона їх роздавала праворуч і ліворуч.

Я зніяковіла від слів свекрухи, бо в мене навіть у думках не було забирати ці речі.

– Ходімо, я тобі покажу, що за речі, – Ірина Євгенівна підхопила мене під лікоть, та потягла до вітальні.

Павло поспішив слідом за нами. До нас, зі своєї кімнати, вийшла Софія, тримаючись за живіт.

– Якщо візьмеш все гуртом, то віддам за двадцять тисяч, – кивнула вона у бік речей, що валялися на підлозі. – Верхній одяг продається окремо. Жаль, що у нас з тобою розмір взуття різний.

Я слухала родичів і не розуміла, з чого вони раптом вирішили, що я купуватиму у них речі.

– Дякую, звичайно, але мені нічого не потрібно. У мене все є. Свої речі нема куди складати, – люб’язно відмовилася я.

Однак я не здогадувалася, що моя відмова викличе у свекрухи та сестри чоловіка сильний гнів.

– Як це ти не купуватимеш речі? Вони ж твого розміру, – здивувалася Ірина Євгенівна.

– Мого розміру багато чого є, але це не означає, що я все скуповуватиму, – посміхнулася я.

– Ти відмовляєшся? – в розмову втрутилася Софія, яка тільки зараз зрозуміла, що її речі мені не потрібні. – Капець! І в чому ж я, на твою думку, ходитиму? Цей одяг мені не налазить!

– Не знаю, виставте в інтернеті на продаж, – запропонувала я один із виходів.

– Зараз! Робити мені більше нема чого, як бігати та шукати того, хто їх купить! – насупилася вона. – А верхній одяг? У мене модний пуховик. Я його, між іншим, купувала за п’ять тисяч. Тобі віддам за чотири.

– Мені нічого не потрібно! Свого не переносити, – заперечила я, насилу стримуючи роздратування через те, що родичі чоловіка настільки вперті, що не розуміють простої відмови.

– Ми взагалі з Софією на тебе розраховували! – пробурчала Ірина Євгенівна і зневажливо скосила на мене очі. – У чому ж тепер моя донька ходитиме? Май совість, вона в положенні…

Я здивовано подивилася на свого чоловіка, чекаючи від нього підтримки. Однак той, з байдужим виглядом, спостерігав за тим, що відбувалося.

– Ну тоді просто дай грошей, якщо одяг не потрібний, – знайшла вихід із ситуації Ірина Євгенівна.

– Немає в нас зайвих, – знизала я плечима. – Можу лише тисячі зо три позичити.

– Що нам твої три тисячі? Вже точно погоди не зроблять, – насупила брови свекруха. – А ми ж на тебе надіялися. Думали, що ти купиш речі. Виявляється, дарма…

У вітальні запанувала тяжка тиша, і я відчула себе не затишно.

– Ми, мабуть, поїдемо, – напівпошепки сказала я і попрямувала до вхідних дверей.

Мене ніхто не став зупиняти, з чого я зробила висновки, що тільки-но я піду, родичі почнуть обливати мене брудом.

Біля машини я чекала на чоловіка майже пів години. З незадоволеним обличчям Павло зняв автомобіль із сигналізації.

– Могла б і допомогти моїй сестрі, – сердито промовив чоловік.

– Навіщо я скуповуватиму її мотлох, коли в мене є свій? – щиро обурилася я.

– Ти знаєш, як вони сильно на тебе образилися? Мені довелося загладити твою провину і дати вісім тисяч, – образився Павло.

– Я тебе не просила! – Я, сівши в машину на заднє сидіння, голосно грюкнула дверцятами.

Залишок вечора ми не розмовляли одне з одним. Лише наступного дня чоловік пом’якшав і почав вести бесіди на звичні теми.

Свекруха та чоловікова сестра більше мені не дзвонили. Відмова купити непотрібні речі, поставила хрест на нашій дружбі.

Ображена рідня навіть не запросила мене на виписку Софії з немовлям із лікарні, а мої привітання просто проігнорували.

Не можу сказати, що у мене не виникло ніяких почуттів – мене це дратує і бісить! Не розумію, якого дідька вони вважали, що я сплачу весь той мотлох?!

Чи бачите, я винна, що Софії одягти нічого! Нехай шукає винуватця, та йому претензії ставить! Знайшли крайню, дурисвіти! Я слушно міркую? Чи потрібно було, все-таки купити?

КІНЕЦЬ.