– Віка, дочко, поїдемо зі мною. Не потрібна ти батькові, зрозумій. – Казала Валентина Анатоліївна, складаючи речі у валізу.

– А тобі потрібна? – кривлялася шістнадцятирічна Вікторія.

– Звісно, ​​потрібна. Ти ж моя донька, я тебе з двох років виховувала, – обурилася жінка.

– Ось саме, – дівчина підняла вгору вказівний палець, намагаючись привернути увагу до головного, – виховувала з двох років! Тато мені рідний, а ти – ні. З ним залишусь.

– У батька інша родина буде, дитина скоро з’явиться. Та й своя донька у жінки є. Поїхали, сонечко, зі мною, – з сумом у голосі промовила мати.

– Ні, не поїду. Як я можу рідного тата залишити, та поїхати жити до чужої людини? Ти сама подумай. У нього може бути ще десять дружин, то що ж, мені кожну матір шанувати? Вас багато, а тато один, – нахабно сказала дівчинка і попрямувала до виходу з кімнати.

– Віка, – покликала мати, – Якщо ти передумаєш, мої двері завжди відчинені для тебе, і кімната твоя давно готова.

Дівчина-підліток закотила очі:
– У мене і тут удома є своя кімната. Зрозуміло?

…Коли Євген та Валентина зустрілися, у чоловіка вже були невдалі стосунки за плечима, результатом яких стала поява доньки Вікторії.

Колишня кохана хлопця, була жінка не дуже суворих правил. Поки її юнак був у армії, Ольга зустріла іншого, і поїхала з ним за тридев’ять земель.

Новонароджену дочку недолуга дівчина залишила на свою бабусю, і відчалила.

За пів року Євген повернувся з армії. Не встиг хлопець переступити поріг свого будинку, де жив удвох з батьком, як з’явилася рідня, що не відбулася, з немовлям на руках, і вручила однорічну дитину молодому батькові:

– Ось, тримай. Зробили дитину, самі й виховуйте. А я втомилася. Сімдесят років на носі. Не той вік, щоб дітей ростити, – зітхнула баба Віра.

– Бабуся Віра, та я ж зовсім не вмію за маленькими дітьми доглядати. Допоможіть, поки на ноги встану, на роботу влаштуюся, – благав молодик.

Тяжко зітхнувши, баба Віра погодилася, але попередила, що це все тимчасово й особливо розраховувати на неї нема чого.

Невдовзі Женя влаштувався на завод, де і познайомився з тридцятирічною співробітницею відділу кадрів, Валентиною Анатоліївною.

Жінка була дуже гарна. Усі хлопці та чоловіки на заводі зітхали, дивлячись на дивовижну красуню, та тільки вона була, наче Снігова королева.

Євген закохався у Валю з першого погляду. Попри те, що жінка була старша за хлопця на дванадцять років, вона запаморочила йому голову остаточно. Женя навіть був готовий одружитися.

Закохані почали зустрічатись. А чому б і ні? Валентина була вільна, дітей та чоловіка у неї не було. Вона сама собі господиня.

З ким хоче, з тим і зустрічається. На роботі, звичайно, жінки засуджували її, що зв’язалася з хлопцем на дванадцять років молодше, та тільки їй було байдуже.

Невдовзі Євген зробив пропозицію коханій, і вона відповіла “так”. Кожен із них уже знав секрети один одного, і прийняв їх. Валя не могла мати дітей, саме тому розпався її перший шлюб. Ну, а у Євгена була дочка – дворічна Віка.

Цей факт тільки порадував Валентину, адже дітей жінка дуже хотіла, а тут, вважай, уже готова дитина маленька, та ще й від коханої людини.

Почалося сімейне життя. Віку батьки забрали від бабусі, й через деякий час дівчинка вже називала Валентину мамою. Та й жодних сумнівів у дитини не було, що мама їй рідна.

Але коли Вікторія пішла до школи, почала ставити запитання. Валентина тільки з тугою зітхала, пояснюючи дочці, як поводитися.

– Мамо, а чому хлопчики в класі кажуть, що ти мені не рідна?

– Хто це таке каже? – насупилась Валя.

– Михайло Прокопов та Льошка Ільясов. Кажуть, що моя мама кинула мене, а тебе батько знайшов замість неї, – надула дівчинка губи.

– Та це вони спеціально дражнять тебе, доню. Якщо перестанеш звертати увагу, їм стане нецікаво дражнитися, вони й перестануть. Адже хлопчикам тільки й потрібно – позлити дівчат, а якщо реакції немає, то й дражняться.

Валентина замислилась. Прокопови жили по сусідству від них, а це означає, що в сім’ї подібні розмови відбуваються відкрито.

Ніхто не замислюється, що дитина все чує, і потім передає у школі почуте. Жінка вирішила сьогодні ж серйозно поговорити з мамою Михайла. Нехай язика притримає.

Увечері Валентина ледве дочекалася чоловіка з роботи, та все йому розповіла. Євген тільки зітхнув:

– Валь, розберися сама. Ну, не вантаж мене нісенітницею, я і так втомився.

– Тобі це нісенітниця? – обурилася Валентина. – Це стосується нашої дочки, Женя! Її кривдять, розумієш? Хто її захистить, якщо не ми? Гаразд, що тобі казати. І справді, сама розберуся, – відмахнулася жінка.

– Вікі все одно доведеться правду розповісти. Людям язика не зав’яжеш,- пробурчав Євген, і відкусив половину котлети. – Краще зараз розповісти, а не морочити їй голову.

Чоловік зміг переконати Валю. Жінка серйозно поговорила із семирічної донькою, і їй полегшало. Валя звичайно думала, що подібна розмова шокує Віку, але дівчинка тільки знизала плечима:

– Ну й добре. Значить, хлопці правду казали? А де моя рідна матуся? У тебе є її фотографія? – тільки й спитала дочка.

– Тато має. Я попрошу, він тобі віддасть, – витираючи сльози, сказала Валя, і міцно притиснула до себе дівчинку, – я тебе дуже люблю. Ти моя найрідніша дівчинка. Донечко моя.

– Угу, – тільки й відповіла першокласниця

Тепер фотографія рідної матері завжди стояла у дівчинки на письмовому столі – у рамці. Валі це було неприємно, але що вона могла вдіяти.

Була б її воля, вона поїхала б з дитиною з цього міста якомога далі, і нічого ніколи їй не розповідала б, але чоловік був проти.

Віка часто розмовляла з фотографією Ольги, особливо, коли їй було погано. Дівчинка скаржилася, що мама Валя змушує ходити до музичної школи, лається за двійки, вимагає прибирати зі столу, та мити посуд. Та й багато ще претензій було до мами Валі.

– От якби, мамо, ти жила зі мною, все було б по-іншому, – зітхала Віка, і гладила фотографію.

Тим часом дівчинка підростала, а стосунки в сім’ї теж зазнали змін. Тридцятип’ятирічному Євгену все більше подобалися молоді жінки, а ось дружина, далеко за сорок, здавалася йому старою, хоч ще й красивою. Чоловік зітхав, дивлячись на Валю, що злегка погладшала: “що ж далі з нею буде?”

Вікі було шістнадцять років, коли батьки заявили про розлучення. У Євгена з’явилася інша жінка – двадцятисемирічна Наталя. Куди вже з нею Валентині тягатись?

Після розлучення колишня дружина переїхала до своєї квартири, яку раніше здавала і берегла для доньки, а Євген привів до будинку молоду дружину, та її п’ятирічну дочку.

Віка залишилася з батьком, і зітхнула з полегшенням. Ніхто не лає за оцінки, музичну школу дівчина закинула.

Якщо пізно приходить додому, нікому й справи немає. Все в будинку крутиться навколо п’ятирічної Сашеньки, та навколо цікавого положення молодої дружини батька.

Віка була щаслива, що її ніхто не чіпає, та тільки так тривало рівно доти, доки їй не знадобилася допомога від батьків.

А допомогти й нікому! Батько завжди зайнятий, Наталю проблеми Вікторії не турбують зовсім:
– Вирішуй сама. Це не моя справа. Ти вже доросла, – відмахнулась Наталя.

– Але мені хоча б порадитися, – розгубилася Віка. – Ти можеш зі мною просто поговорити? Як доросла людина пораду дати. Адже ми подруги, правда? – Усміхнулася Віка, намагаючись сподобатися дружині батька.

– Які подруги? – Скривилася Наталя. – Послухай, дівчинко, я попереджала твого батька, що не збираюся займатися тобою. Мені проблеми не потрібні. Підлітки зараз знаєш які? Ти кудись залізеш, а мені відповідати? Звільніть.

– Що мені робити? Я нікуди не влізу, просто в мене…

– Мені не цікаво, – відмахнулась Наталя, і вийшла з кімнати.

Віка ледве стримувала сльози, бо тепер і поридати їй не було кому. У її кімнаті поселили п’ятирічну доньку Наталі, а Віка тепер спить на дивані у вітальні, де завжди хтось перебуває.

Дівчина усвідомила, що вона зовсім нікому не потрібна у цьому будинку. Їй немає місця у новій родині батька.

Захотілося комусь поскаржитися, розповісти все, що зараз на душі. Вікторія дістала з-під подушки фотографію Ольги.

Дівчина подивилася на гарне обличчя, чарівну усмішку, очі, від яких віяло холодом. Зображення на фото було абсолютно байдужим до того, що відбувається в житті підлітка.

Віка зітхнула, і знову сховала фото під подушку. Легше не ставало, а хотілося кричати та плакати. А ще, піти та висловити в обличчя батькові, його дружині, що вона про них думає. Але навіщо? Адже вони й слухати її не стануть.

Раптом на телефон надійшло повідомлення. Віка увімкнула екран і прочитала послання від мами Валі:

“Як справи, доню. У тебе все гаразд?”

Дівчинка раптом не витримала і заплакала. Валентина – єдина людина у світі, якій справді цікаво як справи у Вікі, й чи все в неї добре. Дівчина схопила телефон та набрала номер Валентини:

– Привіт, мам. Ні, у мене не все гаразд, навпаки, все погано. Навіть не знаю як вчинити…

– Доброго дня, доню. А що сталося? Приїдь, поговоримо. У мене курочка на обід. Із соусом, як ти любиш. Приїдеш? – обережно спитала Валя.

– А хіба ти хочеш цього? – Здивувалася дівчина, – Мамо, хіба ти не ображаєшся на мене? Ти пробачиш мені за все, що я наговорила? – тремтячим голосом запитала Віка.

– Звісно. Ти ж моя дочка і я люблю тебе, як інакше?

– Мамо, я зараз приїду, – Вікторія відключила телефон і почала швидко одягатися.

– Куди це ти зібралася? – Здивувалася Наталя, зазирнувши в кімнату, – В магазин треба сходити, й у дворі підмести.

– Самі тут підмітайте. І в магазин теж самі. А я до мами…

…Зараз Вікторія живе із Валентиною. Дівчина відновилася у музичній школі, та готується вступити в музичне училище. Є у планах і консерваторія.

Віка вважає, що мама має рацію: до своєї мрії потрібно йти маленькими кроками, але впевнено. Мама, взагалі, завжди має рацію – це Вікторія зараз точно знає!

Вона дуже вдячна їй за підтримку, та її любов – бо це взаємно! Мати може бути не рідна, але справжня! А може бути рідна – гірша за мачуху! І це факт!

КІНЕЦЬ.