Коли я закінчила школу в рідному Дніпрі, то задумала поїхати вчитися далі до Києва. А що? Бали в мене пристойні, на бюджет вступлю легко. А батьки обіцяли допомагати.

— Їдь, – сказала мама, – і гуртожиток брати сенсу немає, житимеш у бабусі.

Татова мама в нас була корінною киянкою, вона давно поховала дідуся і жила одна у двокімнатній квартирі. Жінка вона дуже енергійна і сучасна бабуся!

— Ось кімната, – сказала мені вона, – з готуванням розберемося, з побутом теж, якщо будеш затримуватися – дзвони, щоб я не хвилювалася. Тільки давай домовимося – моєму нареченому очима не стріляй!

Бабуся розсміялася і пригрозила мені пальчиком. І так, у неї дійсно був наречений. Сивочолий, високий і дуже інтелігентний дядечко.

Вони були ровесниками, а познайомилися в якомусь із численних клубів для людей похилого віку, які відвідувала бабуся. Жили ми з нею тихо і мирно, вона частенько виїжджала зі своїм чоловіком у подорожі, а під кінець мого третього курсу і повідомила:

— Все, залишаю я квартиру на тебе, заміж виходжу. Їду з чоловіком жити в Чорногорію.

Як виявилося, у Леоніда Борисовича в Чорногорії була квартира. Я навіть гостювала в них одразу після їхнього весілля. У мене на той час теж хлопець з’явився, Семен. З дозволу бабусі ми й стали жити разом у її квартирі, бо Семен був приїжджим, як і я.

Але мій тато був у бабусі не єдиною дитиною, у мене був дядько Володя. Цей дядько з сім’єю жив у Львові, а ось його донька Поліна надумала їхати і вступати до Києва. Імовірно, вони зв’язувалися з бабусею, тож наприкінці серпня, коли я вчилася на 5-му курсі, до нас із Семеном прибуло підселення.

— Кімнат тут дві, – сказала моя молодша двоюрідна сестриця, – я в одній буду, а ви живіть в іншій. Готувати будемо кожен собі, підлогу і місця загального користування миємо по черзі.

Поліна була дуже яскрава дівчина. Але мене насторожувало інше. Щоразу вона жадала принизити мене перед моїм хлопцем. Крутиться перед дзеркалом, наприклад, якщо помічає нас неподалік, то каже:

— Ні, ця сукня не підкреслює шию, а вона в мене гарна, цю сукню тільки тобі носити, з твоєю короткою шиєю – в самий раз!

— Ти навіщо носиш зелене? З твоїм кольором обличчя ти стаєш схожа на пліснявий сир.

Я намагалася навіть поговорити з Поліною, називаючи її поведінку нетактовною. З ванної вона могла вийти в одних трусиках, прикривши груди долоньками.

— Кого соромитися, сестричко, – сміялася Поліна, – усі ж свої! Що там Семен нового в мене побачить, хіба тільки більші груди й довші ноги!

Як ви розумієте, справа закінчилася логічно. Повернулася раніше з інституту, а в нашій кімнаті, на нашому ліжку Семен кохає Поліну. До вечора я бродила вулицями, а потім прийшла:

— Я дуже рада, що ти тепер усе знаєш, – заявила сестричка, – набридло ховатися і ховатися. Я з Семеном мало не через два дні після приїзду закрутила. Тож він переїжджає до мене в кімнату.

Жити з сестрою і зрадником я не змогла, пішла в гуртожиток. Я вже збиралася по закінченню інституту виїхати у своє Дніпро, коли несподівано погостювати приїхала бабуся. Не заставши мене у своїй квартирі, зате побачивши другу внучку з моїм колишнім хлопцем, бабуся зателефонувала:

— Егей! Ми на місяць приїхали. Чоловікові справи вирішити треба, у тебе які плани на вечір? Ніяких? Чудово. Я запрошую тебе в ресторан!

Бабусю я була дуже рада побачити. Ми сіли за столик утрьох: я, Леонід Борисович і моя обожнювана бабуся. Вони розповідали мені про життя в Чорногорії, про те, що чекають мене до себе в гості влітку, про те, що пригледіли там заміський будиночок із приголомшливим виноградником.

— Ось продамо тамтешню квартиру і двокімнатну Леоніда тут і будемо сільськими жителями, – сміялася бабуся.

А в середині вечора несподівано біля нашого столика виникли Поліна з Семеном. Бабуся стиснула мою руку, закликаючи не тікати. Сестричка сіла і почала відчайдушно кокетувати з Леонідом Борисовичем. Семен сидів, старанно уникаючи дивитися на мене.

— Поліночко, у тебе ж усе із Семеном серйозно? – запитала в сестри бабуся.

— Так, бабусю, – прощебетала Поліна, – ми так кохаємо одне одного і ми такі щасливі!

При цьому сестра урочисто подивилася не мене.

— От і славно, – продовжила бабуся, витягуючи з сумочки якийсь документ, – я розсудила, що все роблю по справедливості. Раз наречений дістався одній онучці і вона вже щаслива, то друга онука отримує договір дарування на мою квартиру.

Поліна сиділа і відкривала рот, мовчки, як риба, вийнята з води, а бабуся продовжувала:

— Ви вдвох швиденько наживете собі любовне гніздечко, а сестра твоя одна залишилася, їй буде важче.

Залившись сльозами, Поліна вискочила із залу, Семен якийсь час просто сидів і переводив погляд із бабусі на мене. А потім і він покинув нашу маленьку дружну компанію. Через два дні я повернулася у свою квартиру і зайнялася пошуками роботи. Поліна живе в гуртожитку. Де Семен не знаю. Поліна приходила один раз до мене, просилася знову жити зі мною, тимчасово.

Семен мене кинув, – скиглила двоюрідна сестра, – як бабця квартиру тобі підписала, так він від мене і звалив. Навіть слухавку не бере!

Але мені треба думати про майбутню сім’ю, Поліні я відповіла категоричною відмовою.

КІНЕЦЬ.