Так вийшло, що я вже 5 років, як працюю в Італії.

Коли не стало мого чоловіка, я залишилася, на жаль, практично, без житла, адже ми жили в його мами й тата.

Свекри наче нічого мені не говорили, особливо, теми цієї не торкалися, але я сама вже чудово розуміла, що жити з ними вже якось не зовсім правильно. Думаю багато людей зрозуміє, як я там себе відчувала, адже коли не стало чоловіка, я там виявилася зовсім цим людям чужа.

Справа в тому, що у них є ще один син, він має також свою сім’ю, двоє дітей, тому їх житло залишиться їм, як би там не було, а я все одно залишуся ні з чим, та й претендувати на якусь частину їх квартири я вже не маю права.

Тому я добре розуміла, що краще відразу піти від свекрів і влаштовувати життя, рухатися далі, адже це буде краще, ніж я ще трохи поживу зі свекрами, а потім вони самі мені вкажуть на вихід і це буде для мене додатковим стресом і проблемами чималими.

У мене ще є мама, вона живе в невеличкому селі, хатина у неї старенька, тому йти мені дійсно не було куди, та й які перспективи в тому селі, коли роботи хорошої там немає, а мені потрібно було самій на ноги ставати.

Мій старший син, на той час, вже був одружений, вони з дружиною орендували окрему квартиру. А молодша донька навчалася в інституті, її була потрібна ще моя допомога, більше було їй ні на кого сподіватися навіть, адже батьки чоловіка якось віддалилися швидко від нас і підтримувати своїх рідних онуків не хотіли, як показав час.

Так, як на своїй роботі я заробляла мало, то вирішила поїхати за кордон на заробітки, щоб покращити наше життя, вибрала Італію, адже там багато наших жінок з України працюють й доволі непогано заробляють, не дивлячись на працю важку.

Я таки поїхала.

Хочу сказати, що робота по догляду за старими людьми дуже важка, ніхто цього не зрозуміє, поки сам не спробує цього тут хліба.

Але зарплата у мене, нічого не сказати, хороша, на своїй роботі я стільки й близько не заробляла, тому, думаю, що саме це й тримає там наших українських жінок, хочеться заробити, поки є нагода.

Я по трішки стала відкладати на власне житло. Але, разом з цим, ще дуже допомагала своїм дітям, адже батька в них немає, тому я одна їх надія й опора в цьому житті.

Час минав дуже швидко і моя мама дуже постаріла, я не думала, що за ці роки вона так швидко зістариться, їй все важко робити самій, вона вже в літах, адже я у неї пізня дитина.

На своє житло я грошей не назбирала, на жаль, мені б ще років два тут попрацювати і я зможу купити собі двокімнатну квартиру, щоб потім забрати маму до себе й доглядати за нею.

Але саме зараз я цього зробити не можу, а донька моя ще молода, не хочеться, таку роботу класти на її плечі.

Я багато думала над тим, як мені краще вчинити, адже зараз все кинути і повернутися додому – найпростіше. А далі що буде? Житла свого не куплю, гроші за пару років проїдяться, дітям пороздаю, бо потреби постійно є різні, а потім знову сидітимемо з мамою на хлібі та воді.

Тому, я тимчасово, поки працюватиму в Італії, знайшла для мами хороший будинок для літніх людей. Він не дешевий, звісно, але умови там досить таки хороші, в селі мама моя тих зручностей не мала ніколи.

Мама мене завжди добре розуміла, тому вона віднеслася до цього спокійно, адже все розуміє, ми домовилися, що це все тимчасово і я, коли зможу купити нам житло – нормальну квартиру, її заберу.

Усі люди в Італії до таких речей відносяться дуже спокійно, а в Україні мене засуджує вся родина, що я вчинила так з рідною людиною. Я навіть не очікувала такої негативної реакції від своїх родичів. Яке їм діло до нас? Вони про маму ніколи не згадають і жодного разу не провідали навіть її. То це вони так про неї турбуються?

Але що я зробила не так? Я ж хочу, щоб усім було добре, адже в мене ще й діти є, яким я маю допомогти, поставити їх на ноги. Маму я, звісно, згодом заберу, ми з нею тут знайшли спільну мову.

Але родина моя зовсім відвернулася від мене, навіть з дітьми моїми не хочуть спілкуватися? Ну невже так можна? Хіба я щось не вірно роблю?

Джерело