У 18 років, відчуваючи тиск з боку однолітків, які перебувають у стосунках, я зіткнулася зі своїм власним випробуванням: розставання з хлопцем.

Незважаючи на те, що я була гарною дівчиною, моя невпевненість у собі була непереборною.

Я відчувала себе страшенно неповноцінною через те, що в мене немає хлопця, коли здавалося, що він є у всіх інших.

Раніше я думала, що якщо до 17 років я не зустрічаюся, то я приречена, але тепер я зрозуміла, що хлопець повинен бути тільки тоді, коли є справжні почуття.

Але я ніяк не можу закохатися, всередині мене просто порожнеча. Навіть після кількох побачень я залишаюся холодною та незацікавленою, боячись, що ніколи не зможу полюбити когось по-справжньому. Зрештою, я привернула хлопця, і він дуже прив’язався до мене.

Але невдовзі я зрозуміла, що він не той, хто мені потрібен. Незважаючи на це, він глибоко закохався у мене.

З жалю до нього я продовжувала стосунки, демонструючи прихильність без будь-яких справжніх почуттів, потрапивши в пастку через свою нездатність заподіяти йому біль правдою.

Ці стосунки принесли мені ще більше розчарування, коли я виявила, що в нас немає спільних інтересів – він не захоплювався освітою, культурною діяльністю чи інтелектуальними заняттями, які я цінувала.

Його відсутність амбіцій і погана грамотність засмучували мене, особливо коли він почав уявляти наше спільне майбутнє, включаючи дітей.

Мучачись від цієї невідповідності та власної нерішучості, я ненавиджу себе за те, що не могла змусити себе закінчити стосунки.

Я ненавиджу себе за те, що була такою слабовільною та егоїстичною, затиснутою між небажанням завдавати йому болю і небажанням змушувати себе залишатися в безрадісних стосунках.

КІНЕЦЬ.