Я про щось подібне здогадувалася – не дарма ж ці переписки Михайло мій час від часу з нею веде. Але вчора за вечерею чоловік нарешті довірився мені і розповів, як все насправді.

Я вдячна йому за пояснення і довіру. Але чекати 10 років! Це ж треба! А може, вона так і дочекається? Що мені тепер думати? І собі завести “запасний аеродром” у 35 років?

Розповім вам свою історію і про ситуацію, яка мене бентежить. Цікаво, що скажуть люди з цього приводу. Можливо, щось порадите або допоможете мені подивитися на це все під іншим кутом.

Отже, ми з чоловіком Михайлом  усього разом 12 років, одружені вже 10 років. У нас двоє чудових діток. Квартира, машина, працюємо – все стандартно. Але у нас хороша родина, зі взаємоповагою і коханням.

Коли познайомилися – він розповідав про дівчину, з якою він «просто дружив» і з якою йому «було цікаво». Вона, у свою чергу, готова була на все, щоб бути з ним.

Та Михайло говорив, що ніколи не відчував до Ольги чогось особливого і піднесеного, як відчув зі мною і зрозумів тоді, що справжнє його кохання і доля – це саме я.

Він кілька разів бачився з нею з початку нашого знайомства, а потім припинив спілкування. Пам’ятаю, якось ми з ним тоді гуляли, а Ольга йому дзвонила і кричала в слухавку так, що я навіть почула, що вона його все життя любила і він зруйнував їй життя.

Я здогадувалася, що Михайло час від часу спілкується з нею, але чоловік ніколи не давав мені приводу сумніватися в ньому чи в чомусь підозрювати.

І ось Минуло десять років. Ми маємо дитину. І вона досі, як вчора розповів мені Михайло, продовжує йому писати про кохання, або надсилає вірші, присвячені йому, і пише, що все життя його кохала. Не кожного тижня, але раз на кілька місяців точно.

Як мені на це реагувати? Вона так до пенсії писатиме? Він її е блокує, б жаліє. Вона незаміжня, без дітей, самотня. Живе в нашому місті, але на іншому кінці. Михайло каже, що в реальному житті вони не бачилися вже років 7.

Ось і хочу запитати: ви таке зустрічали взагалі? Я на це не реагую, адже він зазвичай їй відповідає загальними фразами на кшталт – бажаю зустріти свою людину тощо.

Але якщо так подумати – 10 років вже! Вона не має ні чоловіка, ні сім’ї.

Вона сидить і чекає мого чоловіка. 10 років! Це ж треба! А може, вона так і дочекається?

Що мені тепер думати? І собі завести “запасний аеродром” у 35 років? Чи в мене дійсно немає приводу сумніватися в своєму чоловікові, якщо досі він зі мною, та ще й чесно розповів про їхнє спілкування? Як гадаєте?

Джерело