– То, виходить, ти, Надійко не мене провідати, а по гроші прийшла? – питаю я свою молодшу доньку, а вона без зайвої скромності каже, що так.

– Мамо, я твоя дитина. І мені зараз дуже потрібні гроші. Я знаю, що вони у тебе є, тому і прийшла. Ну, не до чужої людини я ж звертаюся? – каже Юля.

Я все розумію, я – мама, і в мої обов’язки входить забезпечувати дітей. І я так і роблю, але це вже занадто. Дітей у мене троє, старший син і дві молодші доньки.

Можна сказати, що я їх сама ростила, бо чоловік пішов з сім’ї, коли молодшій Надійці було всього 5 років. Старшому сину, Юрку, вже на той час минуло 15, і він став для мене надійною опорою і підтримкою.

Через те, що батько нас покинув, йому довелося рано подорослішати. В селі завжди багато роботи, і син став повноцінним господарем з юних літ.

Одружився Юрко теж швидко, привів невістку додому. Настя мені сподобалася, хороша, роботяща. Разом ми прожили два роки, а потім я вирішила, що поїду на заробітки в Іспанію.

Невістка якраз дитину народила, я розуміла, що в одній хаті ми всі не помістимося, і треба щось робити. Настя з Юрком погодилися дивитися за Надійкою, якій на той час було 12 років, а я подалася в Іспанію.

Ми з сином порадилися, і він сказав, що хоче, щоб я йому будинок будувала. Тому перші років 8 я всі зароблені євро витрачала на будівництво дому. Син побудувався в нашому селі, недалеко від мене.

Потім підросла середня донька, Наталя, і поки вона надумала заміж виходити, я вже встигла купити для неї квартиру. Так що донька з зятем живуть окремо.

Я сподівалася, що Надійка, як молодша, залишиться жити біля мене, тому я стала всі зароблені гроші вкладати в свій будинок.

Але Надії не подобалася ідея жити в селі, вона теж захотіла квартиру в місті. І зараз я збираю гроші для того, щоб придбати їй житло. Але у мене ця справа рухається повільно, бо Надія ніде не працює, і живе практично за мої заробітчанські гроші.

Якщо я їй починаю щось говорити про роботу, то вона відразу обурюється і починає говорити, що я її маленьку кинула, коли вона мами потребувала, я поїхала гроші заробляти, і все таке.

Зараз Надії 32 роки, а вона ще толком ніде не працювала. Підробляє інколи, але тих її підробітків вистачає хіба що на помаду. Донька знає, що вона не пропаде, поки я за кордоном.

Але я теж не вічна, 20 років моїх заробітків далися взнаки і у мене вже здоров’я не те. Я думаю, що аби Господь мені допоміг молодшій доньці на квартиру скласти, і я вже відразу додому поїду, бо треба встигнути хоч трохи пожити для себе.

Та донька просто не дає мені довести справу з покупкою квартири для неї до кінця, бо лише я щось зароблю, то замість того, щоб відкласти, я віддаю гроші Надії, бо їй постійно на щось треба і треба.

Зараз я приїхала додому у відпустку, привезла з собою трохи грошей, і Надія вже тут як тут, вона на море хоче поїхати, і їй треба 800 євро, щоб оплатити путівку.

У молодшої доньки такий характер, що лише щось чуть не по її, то вона зразу ображається і згадує мені, що я їй не додала в материнській любові, бо поїхала старших дітей забезпечувати.

– А що ти мені дала? – картає мене молодша донька.

– Свій будинок на тебе відпишу, – кажу.

– Я в селі жити не хочу, ти ж знаєш, – вередує Надія.

– Тоді чекай, поки я зберу гроші тобі на квартиру, – відповідаю.

Але чекати донька не хоче, злиться, що я про неї хочу подбати в останню чергу. Але це нормально, я ж по старшинству дітей забезпечувала.

Одним словом, з молодшою донькою мені найважче. От скажіть, що я зробила не так?

Джерело