Ситуація, в якій я опинилася, знайома багатьом жінкам. Ми з Андрієм одружені вже п’ять років і, здавалось б, за цей час мали б навчитися розв’язувати фінансові питання без конфліктів.

Але ні, кожна розмова про гроші перетворюється на з’ясування стосунків. У нас спільний бюджет, де кожен вкладає гроші пропорційно до свого заробітку. Проблема у тому, що Андрій заробляє у шість разів більше за мене і почав на цьому надто акцентувати.

Кожного місяця я намагаюся внести свою частку в наш сімейний бюджет: оплачую няню для Соломії, яка ще зовсім маленька. Крім того, витрачаю гроші на сезонний одяг, страховку, базові потреби на кшталт косметики, манікюру, а також на подарунки для друзів та допомогу батькам.

І щоразу, коли здається, що ось-ось вдасться щось відкласти, з’являється якась нова проблема. То дитина захворіла, то з технікою вдома негаразди. Минулого тижня, наприклад, пральна машина вийшла з ладу і всі мої заощадження довелося витратити на її ремонт.

Сюрприз за сюрпризом, а я залишаюсь щомісяця без копійки. Мене це виснажує, а кожна розмова з Андрієм про спільні витрати закінчується однією і тією ж фразою: “Ти мала б більше заробляти!”

Місяць тому у мене з ним вийшов неприємний діалог. Чоловік запитав:

— Ну що, скільки цього разу покладеш у спільний бюджет? – Андрій кинув погляд на мій телефон, ніби підозрюючи, що я щось приховую.

— Стільки, скільки зможу, як завжди, – відповіла я, намагаючись залишатися спокійною. — Але цього місяця грошей знову мало. Пральна машина поламалася і ще Соломії треба нові черевики на осінь.

— От як завжди! – Андрій засміявся. – Ти сидиш у мене на шиї. Тобі б більше заробляти, а не виправдовуватися.

— Андрію, я не проти більше заробляти! – раптом вирвалося з мене. – Але сил немає. Соломія хворіє, я вічно не висипаюся і просто не можу працювати більше. У мене немає ресурсу.

— Та припини, – відмахнувся він, сміючись ще гірше. – Ти це ще до декрету казала, а тепер – як мантра. «У мене немає часу, немає сил»…

— Якби було можливо, я б давно працювала більше, – сльози підступали до горла. – Але зараз це фізично неможливо.

— Ага, а потім приходиш і просиш грошей, бо зарплату вже всю спустила, – Андрій відкинувся на спинку дивана. – Тобі не соромно?

Що тут сказати? Він навіть не розуміє, що я витрачаю ці гроші не на себе, а на нашу донечку. У мене все розписано до копійки. Але Андрій цього не бачить, бо живе в іншій реальності, де гроші течуть, як річка.

— Я витрачаю на нашу дитину, а не на себе, – холодно відповіла я. – Якщо треба, я всю свою зарплату внесу у наш бюджет. Тільки давай тоді ти перестанеш витрачати на свої посиденьки зі спільних грошей!

— О, а ти що, тепер наш особистий бухгалтер? – з сарказмом запитав він, примружившись. – Може, ще почнеш рахувати, скільки я на свої цигарки витрачаю?

Це вже перейшло всі межі. Андрій знав, що його слова мене ранять, але продовжував далі, ніби отримував задоволення від того, що може мене підколоти. А я просто хотіла справедливості.

— Якщо у нас спільний бюджет, то використання його має бути справедливим, – сказала я, наполягаючи. – Я витрачаю на необхідне, а ти на розваги.

Його обличчя почервоніло і я зрозуміла, що зачепила щось важливе.

— Не рахуй мої гроші! – різко крикнув він, підводячись з крісла. – Я сам собі все плачу!

— Але ж ми домовилися про спільний бюджет, – продовжила я. – І якщо я прошу грошей, це не означає, що витрачаю їх на дурниці.

— Забирай весь бюджет, – огризнувся він. – Потім будеш тільки мівіну варити!

Мене це образило до сліз. Я стояла у коридорі, дивлячись на свої старі черевики, що не витримували осінніх дощів, і сльози почали котитися по щоках. Як жити далі, якщо кожна наша розмова про гроші перетворюється на битву? Я роблю все, що можу, але цього явно недостатньо для нього. А що далі? Чи зміниться щось, чи я завжди буду “сидіти в нього на шиї”, як він каже?

Немає у мене зараз сил думати про розлучення. Соломія ще маленька, батьки старі, їм теж потрібна моя допомога. Але як жити у таких умовах, коли кожна спроба домовитися перетворюється на конфлікт? Я не знаю.

Джерело