– Ірино, а чому ти плачеш, ще й у темряві сидиш? – Я увімкнув світло в кімнаті й підійшов ближче до дружини. Зрозуміло, що жінка тут давно.

– Михайле, відвези його назад, я передумала, – Ірина смикала хустку в руках і схлипувала.

– Що трапилося, ти можеш мені пояснити? – Я розстебнув куртку, бо відчув, що після слів дружини мене кинуло в жар.

– Нічого – просто, відвези й все. Придумай щось сам. Мені однаково! Я хочу, щоб його тут не було!

– Ти у своєму розумі? – Мої очі округлилися і стали схожі на дві великі монети.

– Я у своєму розумі, – розсердилася Ірина, – а ось ти надто діловий. Ідеш щодня на роботу, а мене залишаєш одну з неадекватною дитиною. Мені страшно, – знову заплакала дружина.

– Господи… Йому п’ять років, що він міг тобі зробити? – примружився я, – розказуй зараз же, що трапилося.

– Нічого особливого, – знизала плечима Ірина, – я розмовляла з Оленою телефоном, а Яша сховався. Я його потім шукала, шукала, а його ніде не було. І він не відгукувався. Загалом, я розлютилася і сказала, що якщо він зараз не вийде, я його покараю і поставлю в куток.

– Ти нормальна? Дитина страждала від батьківської жорстокості в рідній родині, а тепер і тут її обіцяють покарати? – обурився я.

– Мишу, та я б його не зачепила, просто треба було якось змусити його вийти, – розвела руками вона, вдаючи, що нічого не розуміє.

– Ну як, вийшло? – посміхнувся я.

– Він вискочив із шафи, й накинувся на мене. Вчепився за халат і порвав його. Ось дірка, – поскаржилася дружина і знову заплакала, – Мишко, відвези його назад. Він психічно неврівноважений. Я передумала. Попросімо іншу дитину!

– Отже, завтра в мене вихідний, я проведу його з хлопчиком, а ти, якщо хочеш, можеш поїхати до мами, – суворо промовив я. – Я сказав Яші, що він буде в нас у гостях кожні вихідні, отже, так тому і бути.

– Тобі якась стороння дитина дорожча за дружину? Ну, гаразд. Мені справді краще поїхати до мами…

…Ми одружене вже п’ять років, але дітей у нас немає. Я був заступником директора великої логістичної компанії, мені вже тридцять п’ять, а моїй дружині – домогосподарці Ірині, тридцять.

Заробляю я дуже добре. Будинок – повна чаша, а між нами мир та згода, але чогось не вистачає.

Я давно вже відчував порожнечу в душі, яку нема чим заповнити. Все здається неважливим, а майбутнє туманним.

Мені здавалося, що немає сенсу життя. Я наче робот: живу, заробляю, збільшую добробут сім’ї – на цьому все!

От були б діти – це зовсім інша річ! Але довгоочікуваного поповнення в сімействі так і не траплялося. Нарешті, після довгих роздумів та відвертих розмов, ми вирішили усиновити дитину.

Зупинили ми свою увагу на хлопчику – сироті п’яти років, на ім’я Яша. Нещасного малюка органи опіки вилучили із родини, бо дитині заrрожувала небезпека поряд із матір’ю та батьком.

Через деякий час їх позбавили батьківських прав. Малюк залишився жити у дитячому будинку.

Оскільки ніхто з близьких чи далеких родичів не захотів забрати Яшу з притулку, хлопчика внесли до банку бази для усиновлення.

Отак його ми й побачили. Переговоривши із дружиною, я відгукнувся, та отримав направлення на знайомство з дитиною.

Перше знайомство було для мене справжнім щастям. З хлопчиком я одразу порозумівся. Та й дружина, як здалося мені, була з Яшею дуже мила.

Після першого знайомства та вихідних, проведених разом, я, наприкінці наступного тижня, летів на крилах за Яшею.

Тепер малюк почав бувати у нас щотижня. Справа наближалася до розв’язки – незабаром розпочнеться процедура усиновлення.

І раптом така несподіванка – Ірина більше не хоче, щоб малюк жив з нами, вимагає повернути його назад.

Я тихенько зайшов у кімнату, яку переобладнали під дитячу. Яша сидів за столом і щось малював.

– Привіт, малюк, – привітався я, але він навіть не повернулася. – Можна подивитися, що ти намалював? Яша мовчки кивнув головою.

На малюнку було зображено величезну жінку з відкритим ротом, з якого вивергалося полум’я. Вона летіла над містом, та спалювала будинки, де жили люди.

– Хто це? – розгубився я.

– Вона, – хлопчик кивнув у бік вітальні, звідки чувся голос Ірина. Дружина розмовляла з матір’ю телефоном.

Яша встав з-за столу, обійняв мене і тихенько прошепотів:

– Не віддавай мене в дитячий будинок, я слухатимусь і допомагатиму тобі у всьому. Давай краще її віддамо, – він знову кивнув у бік вітальні.

– Кого? Ірину? – здивувався я. – Яшо, дорослих не беруть у дитячий будинок. І потім, вона моя дружина, як я її віддам кудись?

– Ти ж теж узяв її колись за дружину, а мене забирай у сини, – Яша знову обійняв мене і пригорнувся так, що я почув биття його серця.

– Я нікому тебе ніколи не віддам, – пообіцяв я.

…У понеділок зранку я відвіз хлопчика до дитячого будинку до наступних вихідних. Яшу зустріла вихователька – Марина Едуардівна й одразу помітила, що зі мною щось не так.

– Михайло Іванович, чи можна попросити Вас затриматися? Яшо, біжи до дітей, я зараз прийду, – з усмішкою сказала вона.

– Я спізнюся на роботу, але можу затриматися ненадовго, – зніяковів я.

– У вас щось сталося? Бачу, ви засмучені.

– Ні, нічого. Все гаразд. У п’ятницю я приїду за Яшею, як завжди, – усміхнувся я.

– Ну, гаразд, – задумалася вихователька, – тільки подумайте гарненько. Дитина – це не річ напрокат, це – жива душа, поранена задовго до вас. Не примушуйте цю душу знову боліти.

– Я обіцяю, Марино Едуардівно, Яша ніколи більше не плакатиме, та не потребуватиме нічого. Я вирішив остаточно і хочу всиновити хлопчика.

– Ви так, а ваша дружина? – Підняла брови вихователька.

Я деякий час мовчав, а потім коротко відповів:
– Вона згодна.

Цього дня я не поїхав до офісу, я вирушив до свого юриста, а потім поїхав до тещі, де з учорашнього вечора була Ірина. Розмова пішла про усиновлення Яші, на що Ірина відповіла категоричною відмовою, аж до розлучення.

– Кохана, ти добре подумала? Розлучення так розлучення. Зауваж, не я це запропонував, – усміхнувся я.

– Так тому і бути, розлучення, поділ майна і розійдемося, як у морі кораблі. Я не маю наміру витрачати свою молодість на цю дитину. І взагалі, знаєш, я зрозуміла, що діти мені зовсім не потрібні. Виховання – це таке мучення, – вона театрально склала руки й закотила очі.

– Добре, що це з’ясувалося зараз. Гаразд, тільки на якийсь поділ майна не розраховуй. Розділу підлягає хіба що машина, яку я тобі купив, – засміявся я.

– У якому сенсі? – роззявила рота дружина. – А будинок, дві однокімнатні квартири, дві твої машини?

– Усім цим я володів до шлюбу, а поділу підлягає лише спільно нажите майно. Ти щось нажила, заробила за час нашого шлюбу? Ах, так, ти ж ні дня не працювала, люба. Ну тоді розділимо навпіл твою машину і розбіжимося.

Я зібрався піти, але Ірина випередила мене і перегородила шлях:

– Стривай, а що ж робити? Я не хочу жити з мамою, але й хлопчика цього не хочу виховувати, – вона змахнула сльозу і слізним поглядом подивилася на мене.

– На згадку про той час, коли я все-таки був щасливий з тобою, я можу запропонувати тобі чудовий вихід, – задумливо промовив я.

– Я всиновлюю Яшу один, а ти, як моя дружина, підписуєш згоду на усиновлення. Після, переїжджаєш жити в одну з двох однокімнатних квартир. Ту, яку ось-ось звільнять квартиранти. Якщо все зробиш правильно, я подарую її тобі. Ну і розведемося потім, звичайно.

– А ти мене не обдуриш? – Ірина схопила мене за руки й зазирнула мені у вічі.

– Я ніколи тебе не обманював. Це не в моїх правила. Та й жінок своїх колишніх ніколи не кривдив. Не здаватиму тебе в дитячий будинок, – згадав я слова свого сина.

…Якова я всиновив, а Ірина переїхала жити в однокімнатну квартиру після розлучення. З малюком мені тепер допомагала мама і сестра, а також няня, яку я найняв.

Через деякий час Ірина пошкодувала про своє рішення і захотіла повернутися, але я більше не дав шансу колишній дружині. Гуляючи з сином парком, я запитав:

– Яша, Ірина хоче знову жити з нами. Дзвонить, благає пробачити. Може простим, синку?

– Ні, тату, нам потрібна інша жінка, – впевнено відповів Яків, а я засміявся.

– Ну що ж, вустами немовляти каже істина, – підморгнув я.

Син мав рацію! Через пів року в нашому будинку справді з’явилася інша жінка. Доля склалася так, що я одружився з колишньою вихователькою сина – Мариною Едуардівною, яка іноді заходила до нас в гості.

А ще через рік у нас з’явилося ще одне маля… Про своє рішення про усиновлення, я не пошкодував жодного разу!

Воно принесло мені не тільки чудового сина, а й кохану, ніжну, та тендітну дружину, яка була мудрою “шиєю” в нашій родині!

Тому, моє життя набуло сенсу, завдяки моїй родині! А що б з ним було, якби я пішов на поводі в Ірини? Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.