У своєму саду Іван Данилович сидів із дружиною Ганною і згадував, як вони пили чай із вишневим варенням – фірмовою стравою Ганни.

Вишні з їхнього дерева робили варення таким смачним!

Це дерево завжди навіювало на Івана спогади. У дитинстві, після передчасної смерті батька, Іван був головним і єдиним чоловіком у домі.

Мати Івана, вдова, насилу зводила кінці з кінцями.

У п’ятнадцять років, у новому, купленому у місті костюмі, Іван зустрів Людмилу, міську освічену дочку їхньої заможної сусідки Олени Іванівни.

Вона була красунею і разюче відрізнялася від сільських дівчат, яких знав Іван.

Одного літа Олені Іванівні знадобилася допомога у зборі вишні, і мати Івана запропонувала свою допомогу, маючи на увазі сина, звичайно.

Ця робота зблизила Івана та Людмилу, і вони почали розповідати один одному історії під покровом вишневого дерева.

На жаль, тоді ж невелике непорозуміння через з’їдену вишню призвело до різкого припинення дружби, що тільки зароджувалася.

Зауваження Олени про соціальну нерівність змусили Івана зрозуміти, що вони з Людмилою належать до різних світів.

Молоді люди так і не продовжили зв’язок, що зароджувався, а життя склалося так, що Іван одружився на іншій сільській дівчині — Ганні.

На честь 5-ї річниці свого весілля Іван та Ганна посадили у своєму саду вишневе дерево, що нагадує про те літо, коли вони зустрілися.

Тепер, спостерігаючи за онукою нових сусідів, Іван бачив у ній відбиток Людмили.

Час повернувся назад, воскресивши спогади про швидкоплинний зв’язок і циклічність життя.

У всякому разі, Іван був вдячний своїй долі та Ганні за те життя, яке в нього було.

КІНЕЦЬ.