Я маю трикімнатну квартиру. Дочка та онучки зареєстровані у мене, але разом ми давно не проживаємо. Спочатку Даша, це дочка, і Микита, це зять, жили зі мною. Я їх не запрошувала, донька попросила.

Із зятем ми відразу не порозумілися! З першого погляду було зрозуміло, що він звичайна амеба: ні амбіцій, ні прагнень до нормального життя, ні інтересів. Хоча ні, один інтерес мав – пінне. І зараз його має.

Я спочатку зраділа – який, не який, а чоловік у будинку буде. Ось саме ніякий і виявився: розетку попросила поміняти – сказав, що не електрик; пральну машину попросила під’єднати – сказав, що не сантехнік. Так і прожив два роки, палець об палець не вдарив.

Нічого в Микиті немає хорошого: працювати не любить, заробляє мало, постійно у друзів ночує, бо додому добратися не може. Скільки років доньці очі на нього розплющую – без пуття!

«Не лізь, мамо! Я не хочу це слухати, мамо! Ти говориш про мого чоловіка, мамо, вибирай вирази!».

Коли Даша була в положенні, я почала Микиті радити, щоб він знайшов нормальну роботу – головна годувальниця в сім’ї в декрет піде, на що житимуть?

А він, гордий такий, речі збирати почав. Дашка моя з ним пішла. Запитала, як житимуть?
– Іпотеку візьмемо! Тимчасово винайматимемо, потім накопичимо і візьмемо!

Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове: старшій онуці одинадцять років виповнилося, вони все винаймають.

Так, старшій онуці одинадцять, але є ще й молодша, їй чотири роки. Даші та Микиті вже під сорок, а вони нічого не досягли. Натомість вигадали, як їм житлові умови покращити!

Нещодавно знайшли якусь компанію, яка допомагає людям взяти іпотеку із невеликим початковим внеском, та придбати однокімнатну квартиру.

Даша приїхала, запропонувала наступний варіант: вони купують однокімнатну квартиру в іпотеку, я переїжджаю туди, а вони в мою трикімнатну.

Про мене навіть подумала – за квартиру менше платитиму. І цікава така: я дарчу зараз маю написати, а вони мені квартиру віддадуть лише тоді, коли іпотеку виплатять!

Будь дочка одна, або якби у неї чоловік нормальний був, я б думати не стала, одразу б погодилася. А так, раз вони квартиру будуть у шлюбі купувати, то Микита теж буде метри в ній мати, нарівні з Дашею та дівчатками. Він захоче потім щось мені дарувати? І з дитячими частками як бути?

Запропонувала дочці трохи інший варіант: вона розлучається (від фіктивного розлучення до справжнього – один крок), бере іпотеку, купує квартиру, ми розмінюємося за домовленістю.

Потім, коли іпотека буде сплачена, ми робимо документальний обмін, однокімнатна квартира – мені, трикімнатна – їм. Без прямої участі Микити. Без ризиків для мене, щоб не вийшло так: написала дарчу, потім опинилася на вулиці!

Даша навіть не дослухала, одразу відмовилася. Любить вона чоловіка, навіть фіктивно не розлучатиметься, ні за яких умов.

Я розвела руками: не хочеш? Як хочеш! Винаймайте далі. Або беріть іпотеку та живіть у своїй однокімнатній квартирі. Двокімнатну вони не потягнуть, хоч могли б, якби Микита гарно заробляв.

Дочка, ясна річ, образилася на мене. Як Даша зрозуміти не може, що не на ту людину вона ображається? Це вона заміж за такого ледащо вийшла, не я її проти волі видала.

Скільки вони ще будуть винаймати? До спадщини, коли мене не стане? До пенсії? До онуків? Сто разів до себе кликала, не йде:

– Я без Микити нікуди не переїду. Він мій чоловік!

Гарний чоловік!

Я б рада, справді рада допомогти дочці. Але я не вірю зятю! Я не хочу, щоб Даша вибивалася з сил, сплачуючи іпотеку за однокімнатну, в якій я буду проживати, поки він п’є пінне в моїй трикімнатній квартирі.

Дочці вірю, Даша в мене порядна, а зятю – ні. Амеба він, амеба! Я слушно міркую, чи все ж таки ризикнути, та допомогти їм?

КІНЕЦЬ.