— Оленко, прошу тебе… вислухай мене! – ридала свекруха.

— Ні, Віра Василівна. Говорити нам нема про що, – відрізала Олена. Вона подивилася на чотирирічного Івана. Він був копією свого батька. Але тепер це вже не мало значення.

Не так давно Олена б усе віддала за ці слова. Тоді, коли вона сиділа на зупинці й молилася, щоб хоч хто-небудь їй допоміг. Викликати швидку вона не могла – ні телефону, ні грошей у неї при собі не було: постаралася свекруха.

Віра Василівна довго чекала цього моменту, з самого першого дня вона не злюбила невістку.

Та прийшла в будинок до сина Віри Василівни з одним маленьким пакетом. Приданого в неї не було, тільки деякі особисті речі, які вмістилися в пакет. Пізніше свекруха постійно нагадувала про те, що невістка не має за душею ні гроша.

— Навіть на сумку в неї не було грошей, з пакетом прийшла! – часто обговорювала вона Олену з подругою, жінки любили сидіти у вітальні й говорили голосно. Так, щоб дівчина чула кожне слово, призначене для неї. А те, що її не стосувалося, Віра Василівна говорила тихо, що навіть подрузі, яка сиділа поруч, доводилося перепитувати.

Олена часто згадувала останні дні зі свекрухою…

— Олено! Чайник зараз у космос полетить! Вимкни ж його! – кричала свекруха, не бажаючи нічого робити по дому. Вона звикла, що невістка за першим покликом прибіжить і наллє чай, принесе цукор, збігає в магазин по печиво…

— Зараз, Віра Василівна. Я не можу так швидко… – притримуючи живіт, Олена йшла на кухню, щоб вимкнути киплячий чайник і розлити по чашках чай.

— Я не буду пити з брудної чашки, – морщилася свекруха, немов вишукуючи краплі заварки на сервізі. – Полінувалася протерти посуд? Сама себе покарала. Іди й налий мені новий чай! І молоко не забудь. Я люблю підігріте. А для моєї подруги принеси вершки.

— Вершки випив ваш син сьогодні вранці.

— І що?

— Немає у нас вершків.

— То що ж ти стоїш?! Шуруй у магазин!

— Віро Василівно, мені важко… Ліфт на ремонті, а в нас сьомий поверх…

— В твоєму положенні корисно ходити, ступай! – Віра Василівна робила свій улюблений царствений жест, довгим нігтем вказуючи на двері.

«Поводиться як цариця! А я в неї немов слуга…» – думала Оленка. Вона не могла сказати жодного слова поперек, боялася.

Олену навчили ще в дитинстві, що старших треба поважати. Її ростив і виховував дідусь, він був відставним військовим і не дозволяв дівчинці того, чого дозволяють іншим дітям.

Замість милих секретів і бантиків у Олени були книжки з історії та чіткий, суровий режим дня з безліччю зобов’язань. Уже у 8 років вона повноцінно вела господарство: готувала, прибирала не тільки за собою, а й за дідом, уміла прасувати сорочки, в яких дідусь вважав за краще ходити навіть по дому.

Напевно, тому, коли Олена виходила заміж в іншому місті, далеко від своєї рідної домівки, вона навіть не могла припустити, що майбутня свекруха виявиться ще більш суворою і жорстокою, ніж її дідусь. На перший погляд Віра Василівна була справжнім ангелом у плоті. Вони з її дідом, двометровим бородатим чоловʼягою, були настільки різними, що Олена «втекла» в сім’ю чоловіка з радістю і деяким полегшенням.

Утім, вона мала рацію: свекруха і дід і справді були різними, але основною різницею було те, що дідусь свою онуку любив. Незважаючи на методи виховання, він був для неї рідною і єдино близькою людиною. Віра Василівна ж свою невістку на дух не переносила і робила все, щоб Олена пішла з їхньої сім’ї так само швидко, як з’явилася в ній.

Чоловік Олени, Іван, спочатку намагався захищати дружину, але Віра Василівна була занадто хитрою. Вона вела подвійну гру, за сина ставилася до невістки нейтрально, а щойно він виходив за поріг, вона перетворювалася на справжнього диявола.

— Іванку, може, нам переїхати? Давай не будемо обмежувати твою маму? – не звикла скаржитися і скиглити, натякала дівчина. Але Іван немов не розумів, про що вона.

— Навіщо? Усе ж чудово! У нас ідилія в сім’ї, велика простора затишна квартира, скоро дитина з’явиться, мама допомагатиме, – Іван обійняв дружину, вселяючи надію у світле майбутнє. Але його не сталося. Так склалося, що Олена захворіла. У неї знайшли ендокринне захворювання, яке могло вплинути на репродуктивну функцію.

— У вас зараз не вийде завести малюка. Це й добре, інакше дитина може бути неповноцінною. Вам потрібно полікуватися і тільки тоді думати про планування, – сказав лікар.

Олена дуже засмутилася, але спробувала не сумувати. А ось Віра Василівна, дізнавшись, що невістка і в цьому плані підкачала, перестала приховувати своє ставлення і почала навіть при сині принижувати Олену, називаючи неповноцінною.

— І навіщо вона тобі така? Основна функція жінки – виносити здорове потомство, а ця, навіть цього зробити не може! Тьху на неї!

— Мамо, лікар сказав, що це лікується.

— Лікарі багато чого говорять! Вони про батька твого говорили, що він вилікується. А ні, пішов, царство небесне… – Віра Василівна підняла очі до неба.

Нездорова атмосфера не сприяла одужанню молодої жінки. Замість того щоб іти на поправку, Олені ставало тільки гірше. Гормони скакали як коні в цирку, з самого ранку вона відчувала втому, постійно хилило на сон, все валилося з рук, а нестабільний емоційний стан посилювався від нових претензій свекрухи.

Віра Василівна не працювала і всю свою енергію спрямовувала на те, щоб керувати невісткою. Олена ж, приходячи з навчання додому, як Попелюшка займалася виконанням різних доручень.

Таке солодке життя позначилося на зовнішності Олени. З рум’яної молодої жінки, яка пахла здоров’ям, вона перетворилася на суху, нервову тітку, у якої трусилися руки, і раніше терміну з’явилася перша сивина.

Ба більше, захворювання позначилося на сімейному житті подружжя. Олена геть втратила інтерес до близькості, і як не старалася, не могла змусити себе отримувати задоволення.

А Іван, чоловік у самому розквіті років, своєю чергою, бачачи, що відбувається з дружиною, навіть не робив спроб розв’язати проблему. Набагато простіше було знайти нове захоплення. До того ж Віра Василівна сама підштовхнула сина до такого кроку, познайомивши його з однією молоденькою дівчиною.

— Іване, я так більше не можу, – врешті-решт Олена зрозуміла, що чоловік захопився іншою жінкою.

— Не можеш? Тоді йди. Ти мені більше не потрібна.

— А як же наша сім’я?

— Немає ніякої сім’ї в нас. І не буде! Дитину ти мені не подаруєш, мати моя тебе ненавидить, та й ти її не шануєш, з тобою нас пов’язує тільки ця клята каблучка, – він зірвав її з пальця і кинув на підлогу, під ноги дружині.

— Але ж ти… Ти казав, що кохаєш мене! – Олена спробувала взяти чоловіка за руку, але він її відштовхнув.

— Я сказав це сп’яну! Хіба мало що я в такому стані міг зробити… – Іван поморщився. Кілька тижнів тому він прийшов додому напідпитку. Дружина вже спала, але Іван раптом вирішив згадати, що вони сімейна пара, і розбудив її, наговорив чогось і домігся свого. А за п’ять хвилин, отримавши все, що йому було потрібно, і назвавши її ім’ям «Ксюша», впав на подушку і захропів.

Олена тієї ночі заснути не змогла. Вона плакала, жаліючи себе і їхній шлюб.

Тоді дівчина і зрозуміла те, що в чоловіка є інша. А через деякий час Іван сам зізнався їй у своїй зраді.

— Гадаю, що нам час закінчити це шоу, під назвою шлюб. Збирай речі, Оленка. Повертайся туди, звідки прийшла.

Олена мовчки вдяглася, брати їй було нічого: з чим прийшла, з тим і пішла… – думала вона, натягуючи куртку. Але доля вирішила ще трохи помучити цю нещасну жінку. В останній момент, коли вона вже хотіла піти, її раптово пронизав різкий біль.

Іван хоч і був не найпоряднішою людиною, але швидку викликав, і жінку відвезли. А за годину Івану повідомили, що здоров’ю його дружини і майбутньої дитини нічого не загрожує.

— Якої ще дитини?! – ахнув Іван. Віра Василівна в той момент була поруч і випустила з рук чашку, тож та впала і розлетілася на осколки.

— Вашого. Стать поки важко визначити, але скоро й це дізнаємося, – повідомив лікар.

— Нехай робить переривання! – сказала Віра Василівна, зрозумівши, про що йдеться. Але цього разу Іван чомусь виявив твердість.

— Ні, мамо. Я хотів дитину, нехай буде.

— Але ж ви з нею не будете жити. Ти її не любиш!

— Зате дитина хай зʼявиться в повній сім’ї. Олена терпітиме, вона не стане звинувачувати мене в тому, що я гуляю. Тож нехай залишається моєю офіційною дружиною. А інші жінки нікуди від мене не подінуться, – сказав Іван.

Віра Василівна була здивована. Вона не очікувала від сина такого. Проте їй довелося змиритися.

Перші три місяці було відносно непогано. Іван хоч і не був надто люб’язний, але займався облаштуванням дитячої, купував речі для дитини, оплачував дружині лікарів та аналізи. Все протікало за планом. Навіть Віра Василівна зачаїлася, а може, Олені було ніколи звертати увагу: вона займалася дипломом.

Закінчивши виш, Олена відчула на собі всі принади токсикозу та інших приємностей.

Вона не могла встати з ліжка, її страшенно нудило, і їй була потрібна допомога і турбота.

Тут Віра Василівна і проявила себе: стала тиснути ще сильніше, ніж раніше.

— Олена! Чайник зараз у космос полетить! Вимкни ж його! Я не буду пити з брудної чашки, – морщилася свекруха, немов вишукуючи бруд на сервізі. – Полінувалася протерти посуд? Сама себе покарала. Іди й налий мені новий чай! І молоко не забудь. Я люблю підігріте. А для моєї подруги принеси вершки. Немає вершків? То що ж ти стоїш?! Чеши у магазин!

Через стрес організм Олени увімкнув приховані резерви. Їй стало краще, і це відзначив Іван.

— Бачиш, як добре! Лежала пластом, а тут бігаєш.

— Вона просто ледарка, ось і все, – відповіла свекруха за Олену.

Можливо, Олена так і жила б до появи малюка, якби не випадкова знахідка. Віра Василівна знайшла результати аналізів, де були перевищені певні показники.

— Ти приведеш нам неповноцінну дитину! Мені такий онук не потрібен! – закричала свекруха, розмахуючи перед носом у невістки паперами.

— Віро Василівно, все буде нормально. З чого ви взяли, що є ризик? – ледь стримуючись, запитала дівчина.

— Тому що ти хвора! І дитина такою ж буде! Я вже все дізналася у знайомого лікаря.

— Так? І хто ж цей лікар? Чи вже не Ксенія? Чи не коханка мого чоловіка?!

Віра Василівна стиснула губи і пішла. Але це було лише початком.

Вона почала обробляти сина, вселяючи йому, що дитина буде хворою. На той момент Іван уже переконав себе, що Олена лише інкубатор для його малюка і будував плани, як позбавити її батьківських прав. Але новина про те, що дитина буде «бракованою» зруйнувала його плани.

— Якщо так, то мені не потрібен цей тягар, – зрештою, здався він. Віра Василівна з Ксенією дуже вміло розписали йому тяготи життя з інвалідом. Іван подумав, поспостерігав за дружиною і… Повідомив їй, що вона може бути вільна.

— Якщо тобі треба – залишай дитину. Я від своїх прав на дитину вирішив відмовитися, – сказав він одного вечора.  Переривання робити вже пізно, можеш здати його куди слід, справа твоя. Ось, тут невелика сума, щоб тобі вистачило на перший час. Вважай це моїм подарунком на нашу річницю, – розсміявся він. А от Олені було не смішно.

Іван кинув гроші на стіл і поїхав. Віра Василівна ж не стала тягнути гуму.

— Забирайся з мого дому, дармоїдка! І так довго терпіла тебе! – сказала вона, згрібаючи речі в пакет. Де свекруха роздобула той самий, з яким Олена прийшла до неї додому кілька років тому – дівчині було невідомо.

Сльози душили, але вона не стала нічого говорити. Мовчки забрала пакет і, забувши про гроші, пішла. Йти їй було нікуди, тож вона сподівалася переночувати у знайомої. А вранці поїхати додому, до діда.

На зупинці їй стало зле. Чомусь ніхто з машин, що проїжджали повз, не зупинився, мабуть, люди поспішали у своїх справах і просто не помічали жінку, при надії якій потрібна була термінова допомога.

Якби не школярка, яка проходила повз, можливо, Олена так і загинула б на тій зупинці. Але на щастя, дівчисько встигло викликати швидку, а лікарі не розгубилися і надали необхідну допомогу.

Олену поклали на збереження. Ні чоловік, ні свекруха жодного разу не прийшли провідати її. Втім, вона і не чекала їх. Вона молилася тільки про те, щоб малюк зʼявився вчасно, здоровим і міцним.

Дитина прийшла на цей світ раніше терміну, але без відхилень.

Довелося побути в лікарні більше, ніж зазвичай, але все-таки молода мама була щаслива. На розлучення Іван не подав: розумів, що їх не розведуть з малесенькою дитиною. Але Олена не стала повертатися до свекрухи в будинок. Вона боялася, що Іван передумає і відбере в неї дитину.

За допомогою знайомих Олені вдалося зв’язатися з дідусем, який залишився в її рідному місті, і змогла купити квиток на вислані їй гроші. Дід, хоч і був злий на внучку, але прийняв її разом із правнуком.

Перший час було дуже важко. Олені доводилося доглядати і за дідом, і за сином. Пенсії не вистачало, і вона подала на аліменти.

Іван не хотів платити, але був зобов’язаний робити це. Гроші, що переказували, допомагали Олені вижити.

Через рік вона змогла влаштуватися на підробіток. Дід залишався з правнуком на кілька годин, а Олена в цей час працювала в салоні краси біля будинку: її взяли адміністратором. Пізніше вона навчилася робити педикюр і стала заробляти більше.

З двох років малий Іванко пішов у садок, а дідусь, нарешті, зміг зітхнути спокійно. Усі були при ділі.

Про чоловіка Олена не думала, їй було неприємно згадувати ті роки, які вона витратила на сім’ю Віри Василівни.

Проте в соціальних мережах сторінка чоловіка рясніла фотографіями з Ксенією. Вони вже не приховували своїх стосунків, і Іван все частіше вимагав розлучення.

Олена погодилася. Але розвести їх не встигли. Іван потрапив в аварію і зламав хребет. Олена дізналася про це від свекрухи. Чому Віра Василівна зателефонувала їй, жінка не могла зрозуміти.

— Він лежить… Знерухомлений… – ридала Віра Василівна в трубку. – Я не знаю, що робити…

— Зателефонуйте Ксенії. Нехай підкаже, вона ж лікар, – Олена не змогла стриматися. Їй не було шкода ні чоловіка, ні його матір.

— Ти як була бридкою, так і залишилася! – Віра Василівна завизгнула і кинула слухавку. А пізніше вона ще кілька разів телефонувала, але Олена не відповіла їй.

Через півроку «між життям і потойбіччям», Іван пішов. Ксенія розчинилася в тумані, забувши про те, що любила цього чоловіка. А Віра Василівна раптово згадала про те, що у неї є рідний онук.

Якимось чином вона побачила його фотографію в соцмережі і зрозуміла, що він копія Івана. У ній сколихнулися материнські почуття, і вона взяла квиток на поїзд, щоб особисто з’явитися до невістки і вимагати можливості бачитися з хлопчиком.

Але Олена не відчинила їй двері.

— Ідіть, Віра Василівна. Я не дозволю вам бачитися з онуком. Він не ваш і ніколи вашим не був.

— Як ти можеш так говорити?!

— Ви самі направляли мене на переривання. Самі вигнали мене за поріг із великим животом! Можете загнутися під дверима, але я вас не впущу. Ні додому, ні в наше життя. Ідіть геть.

Віра Василівна потопталася, поплакала і пішла. Вона ще довго намагалася телефонувати, писала повідомлення і навіть зверталася на телебачення. Але всюди отримувала відмову.

Старість жінка зустріла на самоті. І навіть простора квартира не скрасила її існування, а подруги, які колись із задоволенням приходили в її дім, розчинилися – хто куди…

КІНЕЦЬ.