Одна жінка стала бабусею. Якось швидко це сталося; вона ще була молода, так їй здавалося. Ще мріяла про кохання, будувала плани, хотіла нову спеціальність здобути… А у сина народилися двійнята. І він попросив мати приїхати, допомогти. Жінка якраз досягла пенсійного віку, як то кажуть.

І вона приїхала зі свого крихітного міста до сина до столиці. Квартирку закрила свою.

Син та невістка багато працювали, заробляли добре. І роботу втратити боялися. Надії Іванівні виділили кімнату; і вона почала дбати про малюків.

І дуже полюбила хлопчиків. Весь запас невитрачених почуттів їм віддавала. Купала, годувала, розвивала, гуляла, казки розповідала, пісеньки співала… Потім почала водити на заняття; танці, мова, гімнастика…

Діти росли. Бабусю дуже любили. Син та невістка працювали багато. Будували великий будинок у передмісті, мріяли переїхати: перейти на дистанційну роботу.

І одного разу Надія Іванівна сиділа у сквері біля будинку на лавці. Хлопчики грали біля фонтанчика. Підійшла сусідка, жінка літня. Сіла поряд і сказала:

«Це ти зараз потрібна. Особливо не надійся! Діти підростуть, станеш ти не потрібна. І відправлять тебе назад у твою діру. Це зараз тебе люблять, доки ти потрібна. А потім не потрібна будеш. Все це тимчасово!».

Надія засумувала, серце стислося.

А спокійно відповіла: «Я про це не думаю. Я просто люблю своїх онуків, а що потім буде – не думаю. Краще про майбутнє не думати, просто любити та давати, що можеш. Хто його знає, що буде!

Але вона гадала. Бо випадково почула, як невістка казала синові: “мовляв, будинок збудуємо незабаром, оздоблення закінчать, – і можна твою маму відпустити додому. Дистанційно ж працюватимемо, впораємося. Няню наймемо. І зможе твоя мати поїхати до себе додому. Їй незручно з нами жити!”.

І син погоджувався. Незручно! Це він про свою незручність говорив, мабуть. Люди часто говорять про себе, коли начебто дбають про благо інших… Надія Іванівна все зрозуміла. І змовчала. Прийняла. Це життя. А у житті все змінюється. І все не назавжди.

…Підбігли малюки, стали обіймати бабусю, лепетати весело; біленькі, славні, як син колись. Підросли, вже міцно стоять на ніжках. Швидко бігають.

І час швидко біжить.

Краще не думати про те, що всьому приходить кінець. А любити та давати, що можеш. А настане час – треба повернутися до свого дому.

Сусідка нещасна жінка. З дітьми своїми у сварці багато років, нікого не любить, усім каже зле та неприємне. Норовить потрапити по хворому місцю, щоб усім стало боляче. А хворе місце – це те, що ми любимо. І що найбільше боїмося втратити…

Надія Іванівна повела онуків додому. У будинок сина та невістки.

А вдома невістка готує недільну вечерю, затишно, чисто… Надія Іванівна перевдягла своїх хлопчиків. А невістка підійшла і раптом обійняла її. І сказала:

– Не залишайте нас. Давайте разом у дім переїдемо; діти вас так люблять. І ми також. Мені незручно вас просити, розумію, що ми ваш витрачамаємо. Але скоро ще дитинка буде у нас. Вибачте, якщо щось не так. Нервую. Іноді говорю неправильне. Все так неясно у світі, так тривожно. Ви моя опора та захист! – щиро сказала і розплакалася трохи. А Надія Іванівна гладила її по голові, як дитину. Всі вони – її діти, виходить, так.

А тимчасово – так під місяцем усе тимчасово. І треба любити і давати, доки можеш. Хто знає, що буде. Тільки кохання і залишається в результаті. Їй і живеш у світі, де все тимчасово та мінливо. І зникають кудись люди. Старіють та зникають. І падає листя з дерев. А кохання залишається. У ньому й опора. І просто треба любити, от і все. Це найголовніше…

КІНЕЦЬ.