Дядько Ванько давно мріяв вийти на пенсію і спокійно полоти грядки. Але у дядька Ванька була тітка Марія, до якої епітет «спокійна» можна було застосувати тільки після її кончини, та й то дядько Іван в цьому частково сумнівався.

Коли він втомлювався будувати черговий сарай або ремонтувати паркан, і притулявся до якоїсь площини на кшталт стіни або хвіртки, вона ласкаво воркувала:

— Втомився? Ну відпочинь-відпочинь. А поки стоїш, пофарбуй стіну (хвіртку, паркан, колодязь тощо).

Одного разу на вулиці тітка Марія побачила величезні кам’яні блоки. Вони так безпритульно лежали, відокремлені від усього мирського жовтою стрічкою, що тітка Марія ледь не пустила сльозу. Раптово в ній прокинувся ландшафтний дизайнер.

— Іване, чуєш Іване, дивись які гарні цеглинки. Якраз нам на річці на містки.
У дядька Вані тьохнуло серце:
— Ти чого? Це ж дорогу ремонтують. Цеглинки…
— Ні. Ніяку не дорогу. А то чого вони дурні чи що – кидати такі гарні цеглинки? Адже вкрадуть. Хай не дурні дорогу будують.
— Та хто буде тягати таку вагу!? Кажу тобі – дорогу ремонтують.
— А я тобі кажу – не ремонтують. Може, загубив хтось цеглинки, або непотрібно стало. А ось ми візьмемо, чого пропадати добру.
— Маріє! Це не цеглинки! Це блоки кам’яні! І ми їх не візьмемо. Не краном же їх у село тягнути.
— Та годі. Ти мені машину прижени тільки, сама вже цеглинку донесу.

І ось, пізно ввечері дядько Ванько стояв на низькому старті біля заведеної машини, щоб, якщо раптом дружину пов’яжуть, швидко сісти за кермо і поїхати.

— Чуєш, Марійко, я якщо що, сухарі тобі носити буду, – шепотів дядько Іван тітці Марії, яка, крекчучи, перла волоком до машини величезний блок.

Так вони вивезли три «цеглинки», яких вранці не дорахувалися трохи засмучені робітники. (Нецензурну лексику опущено і замінено на всім зрозуміле «піп»).

— Піп! Яка піпна сволота піпнула наші бордюри, піп… Піп! Піп! Піп! Яким піпом вони змогли піпнути таку вагу. От же піпи! Щоб їх пипнуло і випипнуло, пипи пипні! Піп…

Так лаялися на всю нашу вулицю осиротілі будівельники.

Замість дороги бордюри прикрасили тітки Маріїн город, який тепер став скидатися на японський сад каменів.

А потім дядько Іван вкотре вирішив відпочити, і бажано в повному розумінні цього слова, і поїхали вони з тіткою Марією на своїй машині до моря.

Десь по дорозі біля якогось містечка вони зупинилися перепочити, тут тітка і побачила цей камінь.

Великий і прекрасний, він розкинувся на узбіччі дороги, немов це цілком природна для такого скарбу справа – валятися на узбіччі біля дороги.

У тітки Марії загорілися очі. Дядько Ванько, помітивши це, простежив за її поглядом, і… закам’янів.

— Маріє…
— Іване…
— Марійко, ні. Ми ж їдемо на море. Маріє.
— Іване! Візьмемо із собою. Ну полежить тиждень у багажнику. Ну і що? Зате потім як покладемо його в городі. Ти тільки уяви! А то не візьме – хто-небудь інший потягне. Ну Іване!
— Марійко… Та крім нас нікому не потрібні таке каміння по центнеру. Решта – нормальні.

До моря вони їхали дуже повільно – у багажнику трясся камінь. Усі равлики й черепахи вже давно приповзли до моря, а машина дядька Ванька буксувала на кожній нерівності й обурено торохтіла.

Коли мандрівників зупинили на посту патрульних і служитель закону запитав:

— Що в багажнику везете? – дядько Ванько зам’явся.

Служитель закону насторожився.

— Відкрийте багажник!

У цьому місці в кіно зазвичай слідує напружена сцена, під час якої з’ясовується, що в багажнику знаходиться далеко не камінь. Дядько Іван зітхнув і відкрив багажник.

Патрульний довго дивився немигаючим поглядом на камінь, що розвалився в багажнику і прямує відпочивати на море.
Усяке бачив служитель закону в багажниках, але камінь розміром з його пост бачив уперше.
— Звідки? – прошепотів він.
— Та з цього… там, – невизначено махнув рукою чоловʼяга.
— Ні. Я запитую… Навіщо???
— Ну так, це… у господарстві знадобиться. З села ми, – сказав дядько Ванько, наче це все пояснювало.
— Ммм, – бурмотів патрульний, ніби тепер йому все стало зрозуміло, – в селі каміння немає?

Камінь  благополучно доїхав до морів, де відпочивав у багажнику, овіяний морським бризом.

Поки дядько Іван і тітка Марія бовталися в морі, у них намагалися викрасти машину, але не змогли.

— Ось бачиш! А то пішки б додому йшли, якби не наш камінчик: – раділа жінка, поки невдалих викрадачів несли на ношах із надірваними животиками.

Камінь, що промандрував від моря до їхнього села на машині, дав фору всім своїм повзучим і ковзаючим знаменитим побратимам. Може й ті бідолахи мріють доїхати автостопом до місця призначення, і повзуть у надії зустріти якусь тітку Марію, яка їх підкине куди треба.

Щоразу, коли в дядька Ванька з тіткою Марією бували гості, то перше, що їм впадало в око – композиція з кругляків на городі пенсіонерів.
— Екскаватор наймали? – цікавилися гості.

Тітка Марія заливалася збентеженим рум’янцем, а дядько Іван тяжко зітхав:

— Екскаватор… Ми самі, як екскаватор.

Вчені, які ламають голови над Стоунхенджем, Моаї та іншими кам’яними пам’ятками, – як стародавні люди тягали величезні камені… Ви приїжджайте в село до цього прекрасного подружжя. Там ви познайомитеся з тіткою Марією.

Тільки не розповідайте їй про Стоунхендж, будь ласка. Стоунхендж не влізе в дядька Ванька машину.

КІНЕЦЬ.