Цілих два роки він пам’ятав напам’ять номер Наталки, але так жодного разу і не подзвонив. А тут же, дивлячись на свої футбольні бутси і на те, як слабко, майже непомітно відбиваються на ніжці лави їхні червоні смужки, згадав про неї – про дівчинку з іншої школи. Які тільки думки не спадуть на думку поки сидиш на лаві запасних.

Костя «пропав» одразу, при першому погляді на неї. Вони були знайомі поверхово, гуляли іноді в одній компанії. Варто було завзятому личку Наталі повернутися в його бік, як Костя впадав у стан коматозу – він не розумів зверненої до нього мови, весь дерев’янів і судомно стискав і розтискав холодні руки, які моментально ставали пітними в центрі напружених долонь.

Як у трансі, він дивився на дівчинку, не в силах переварити її запитання, тому що потік відчуттів так сильно вдарив в голову, що скувало скроні і все помутилося у свідомості.

Костя бурмотів у відповідь щось жахливо дурне і недоречне, і Наталя думала, що він, напевно, зовсім дурник. Але узагалі Костю дівчата поважали, його вважали «нічого таким» серед однокласників і він був досить упевнений у собі, до того ж спортсмен, з дитинства у футбольних збірних. Але Наталка… При ній він був весь вразливий, адже це були нові, невідомі почуття, надто яскраві й незрозумілі.

Якби Костя був старшим, він би сказав, що ці відчуття п’янкі. Але на той момент Костя ще не встиг пізнати і цей бік життя. Вони спілкувалися лише одне літо, а потім перетиналися лише кілька разів і нічого не говорили одне одному, крім слова «привіт».

Тепер же, сидячи біля огорожі футбольного стадіону і розглядаючи свої бутси, він, Костя, слухав одним вухом, як бігають по полю товариші, як тренер кричить, як пролітає з дзвоном м’яч, а Костя думає про те, що сьогодні зовсім нуднувато і чому б йому не зателефонувати тій дівчинці Наталці. Від нічого робити. Просто так. Три-вісім-нуль-нуль-вісім-два-два-п’ять… Він не забув її номер.

Костя вже випускник. Йому сімнадцять і він дещо встиг пізнати… Дівчата вже не здавалися йому чимось страшним, недосяжним, неземним… Костя приблизно знав, що з ними робити. Досвід! Через нього притупляються враження, життя відчувається не так яскраво, воно стає дедалі пріснішим із кожним прожитим роком, зате дедалі менше підгинаються коліна від хвилювання, як у хлопчиська, що нічого не знає. І Костя просто зрозумів, що він більше не боїться Наталки, і тих почуттів, що були і ще залишилися, теж немає сенсу уникати.

Хвилюючись зовсім трохи, Костя слухав гудки. Це було в ті далекі часи, коли ще дзвонили на домашній телефон.

— Алло, – відповів приємний дівочий голос із нотками посмішки, запаморочення і таємниці, – алло-о! Я вас слухаю.

— Наталка, привіт, це Костя. Пам’ятаєш, футболіст? Ми якось гуляли в одній компанії? Випадково знайшов у блокноті твій номер і дай, думаю, наберу, дізнаюся, як ти…

— Вибачте, ви помилилися номером. Тут немає ніякої Наталі..

— Ой… Вибачте.

— Не страшно.

Костя різко повісив слухавку і пригальмував думками. Адже він уже й план накидав, як підвести Наталю до згоди на прогулянку. Добре хоч далі базікати не почав. Але чому потрапив не туди? Адже він напам’ять пам’ятав номер, це точно!

Іншого й бути не могло, номер запам’ятовувався легко, як дитяча лічилка.

Костя набрав ще раз, і знову попав не туди. І знову йому відповів той самий дівочий голос!

— Скажіть, а як давно встановлено у вас цей телефон?

— Десь п’ять років, не менше.

— А давно ви живете за цією адресою?.. – запитав Костя з останньою надією.

— Та років як мінімум десять! – весело відповіла співрозмовниця.

— А… у… Ну гаразд. Ще раз вибачте.

Невже забув номер? Та як же так, ці цифри в нього в підкірці!

П’ять-сім-вісім…

А може вісім-вісім-два-два-п’ять?…

П’ять-дев’ять…

П’ять-два… Ех! Не доля!

Костя вже хотів покинути цю затію, але чорт забирай! Який же чарівний голос звучав обидва рази з трубки!

Ще раз гарненько подумавши, Костя і втретє набрав завчений номер.

— Ах, це знову ви… Наполегливий.

— Так, – пританцьовував, хвилюючись, Костя, – але знаєте, дівчино, цього разу я телефоную саме вам. У вас такий гарний і мелодійний голос…

— Дякую, хі-хі.

— І я подумав, ги… Чому б не поспілкуватися з такою прекрасною незнайомкою? У вас напевно й ім’я прекрасне!

— Кому як. Я Діана. А ви Костя, я пам’ятаю.

— Діана! – вигукнув Костя. Раптово він відчув себе в ударі. Він прокрутився один раз нозі, його рука заплуталася в дріт, але він заспівав, не помічаючи мирських пут: – Діаанаа, якее чудове ім’я-я-я…

Дівчина засміялася і зробила зауваження:

– По-моєму трохи інший текст можна було написати. Але сенс той самий, тому так і бути – зараховано.

— Дякую, пані професоре, – посміхнувся Костя. Він помітив у віддзеркаленні на склі, яким азартом горять його сміливі, з дикуватим розрізом очі. Він подобався собі й далі, милуючись собою, зовсім розійшовся і став розігрувати у відображенні мачо.

— Можемо на «ти»? – уточнив Костя.

— Так навіть краще.

— Чим займаєшся?

— Готую конспект з орфограм французької мови.

Костя присвиснув.

— То ти не школярка?

— Ні, ні, я закінчую останній курс французької мови в педінституті.

Костю цей факт спантеличив. Виходить, дівчині десь 21-22 роки…

— А ти?

— Я? Ну я займаюся футболом…

— У якому ти класі? – прямо запитала вона.

— У випускному, у десятому, – уже повісив ніс Костя.

— Ох, школа, школа… Як давно це було…

Дівчину не збентежив вік Кості, вона нічого й не планувала такого, просто спілкування, нове знайомство, чому ні? Легко і невимушено вони проговорили цілу годину.

Якийсь пласт зрушився в душі у Кості після спілкування з Діаною. Він весь загорівся, він пурхав, світ навколо став наповненим, яскравим, таким, що вибухає від фарб, таким гостро відчуваним і оновленим…

Їхнє спілкування почалося у вересні. Пожовкло листя, потім попадало, задули вітри, що несли зиму… Костя дзвонив їй щодня і вони базікали по годині-дві, і як же швидко пролітав цей час! Вони все встигли одне про одного дізнатися! Дуже часто йому потрібно було дзвонити з вуличного апарату, так як його домашні все слухали якщо розмова була вдома, а йому було ніяково.

Тому Костя стояв біля апарата і у вітер, і в дощ, і в мокрий сніг, і навіть у грудневий мороз під -20 градусів, і, що дивно, зовсім не відчував холоду – йому було так добре, так відрадно слухати мелодійний голос Діани, її жарти, її сміх, її запитання й занепокоєння про нього, про школяра Костю… Він весь палав, вирував, який вже тут холод! Холод – не перешкода коханню.

Так і пролетів час до кінця грудня, а вони жодного разу не зустрілися. І Костя набрався хоробрості – зібрав кишенькових грошей і запросив Діану в кафе. Вона сказала:

— Давай краще дитячим світом погуляємо? Кафе – це нудно. Мені якраз потрібно вибрати для племінниці подарунок на Новий рік.

Костя страшенно нервував перед зустріччю. Він дуже боявся одного – що Діана виявиться вищою за нього зростом. Ні, він був аж ніяк не дрібним, але все-таки вона старша! Однак сильне, яскраве почуття непереборно штовхало Костю на цю першу зустріч.

Усе пройшло якнайкраще. Усі побоювання Кості були марними. Діана була зростом як його однокласниці, але головне, вона була неймовірно мила і красива: кучері русявого волосся лилися з-під зв’язаного вручну берета з безпосередністю та легкою недбалістю, великі блакитні очі дивилися на Костю ясно й довірливо, маленький акуратний ротик її, наче червоний бантик, у будь-яку мить був готовий усміхнутися. На ній було коричневе пальто з коміром із хутра, і весело блищали її чобітки, відбиваючи набійками такт, поки вони піднімалися на другий поверх дитячого світу.

Діана вибрала для племінниці іграшку. Костя купив і подарував їй ялинкову прикрасу – скляну сову, якою захопилася Діана. А потім вони гуляли містом і Костя назавжди запам’ятав, що того дня йшов м’який пухнастий сніг, і він наважувався іноді струсити його з коміра Діани. А потім вони прощалися у неї в під’їзді і Костя… він її поцілував. А від Діани так смачно пахло парфумами, що Костя сказав, що дихав би відтепер тільки цим чарівним запахом… І Діана подарувала йому свої надушені рукавиці. Костя нюхав їх день і ніч.

На другу зустріч Діана чесно сказала йому: так, є почуття, і сильні, але різниця у віці в п’ять років для неї нездоланна. Костя був розбитий…

Вони спілкувалися дуже багато до кінця навчального року, стосунки були чистими, платонічними, за винятком кількох вирваних хитрістю Кості поцілунків. У лютому Кості виповнилося вісімнадцять і він мав піти в армію. І це сталося в червні, відразу після іспитів. Діана теж їхала – після закінчення інституту її розподілили для відпрацювання диплома в село.

За роки служби Костя щотижня писав Діані листи і незмінно отримував відповіді. Йому здавалося, що почуття з обох боків тільки зростають! Він благав Діану дочекатися його! І вона дочекалася!

Літо після повернення було казкою. Костя любив Діану кожною клітинкою, він її обожнював, обожнював, це вже була не просто юнацька закоханість, а справжні стосунки з планами і мріями про сім’ю. Але знову між ними поставала розлука: Діані потрібно було повернутися в село й допрацювати за розподілом, а Костя, обравши вузьку спеціалізацію, вступив до інституту в інше місто, до Чернігова.

— Я вступив! Уявляєш, вступив! – поділився з нею радістю Костя. Футбол, між іншим, він закинув.

І коли він повідомив їй про це, Діана не зраділа: вона згасла вся, поникла… і промовчала. Костя не замислювався над тим, що Діані вже двадцять п’ять, для нього це було неважливо. Адже є кохання! Вона чекала на нього цілих два роки! Що тут залишається, поки він закінчить навчання? Адже він приїжджатиме на канікулах і вони в цей час будуть разом, разом…

Коли почалася зимова сесія Костя дізнався, що Діана вийшла заміж за іншого… Який же це був для нього удар!

Вони бачилися кілька разів уже через роки. Мовчки дивилися в очі одне одного, бачили в них колишні сильні почуття. Але довелося все придушити – у Діани дві доньки, поважний чоловік… Вона тільки на одну річ поскаржилася: що в чоловіка з почуттям гумору погано…

І минали роки – десять років, двадцять, тридцять… А в серці Кості досі живе це кохання. І збереглася десь у батьків у квартирі та сама рукавиця Діани, що пахла чудовими парфумами, але й вона давно втратила запах… Рукавиця вже не пахне нічим…

Тому живіть на повну, тут і зараз… Щоб потім не жалкувати про те, що не змогли здійснити.

КІНЕЦЬ.