— Мамо, ну ти знову забула! — Крикнула Даша, натиснувши на кнопку зливу, — скільки можна, га? Мати сиділа у своїй кімнаті на краєчку ліжка. Вона була вже такою маленькою, тендітною… Даша й не зрозуміла, в який момент її статна мати перетворилася на таку стареньку… з нею вже й не поговориш, і поради не спитаєш, і не пожалієшся на начальника, і голову на коліна не покладеш…

— Я знову забула? Ой, пробач мені, дочко… ти ж знаєш, я не спеціально, – сказала Лідія Василівна, відірвавши погляд від вікна. — Ну, я-то, зрозуміло, але як же Діма та Максік? Вони ж теж у цьому будинку живуть… – скар жилася Даша. — Вибач мені, заради Бога.

Я постараюсь бути уважнішою,— мати змахнула сльозинку з щоки, але потім покотилася друга. Даша пішла на кухню – готувати обід. Там сиділи чоловік, Діма, із сином, Максом. Вони разом збирали нову іграшку.

— Мам, — раптом спитав хлопчик, — ти чому м’ясо в суп такими великими кубиками ріжеш? Бабусі їсти незручно. Вона все дістає і кладе на стіл. — Тобі неприємно, так? – Даша розгубилася, – я поговорю з бабусею про це… — Ні, звичайно, мені без різниці. Але так виходить, що бабуся погано харчується.

Зроби краще фрикадельку. Ти ж готувала мені їх у дитинстві. Адже бабуся теж їх готувала, коли ти була маленькою, правда? — Готувала, — Даша раптом розnлакалася. — Так, Даша, — тут і чоловік заговорив, — і за туалет її не лай. Вона ж не спеціально.

Ми з Максом це все розуміємо, переживемо. — Так, і я не вас лаятиму, коли ви будете старими, — видав Максим, розглядаючи інструкцію іграшки. Даша у сльозах побігла до кімнати мами. Та сиділа біля вікна і дивилася в далечінь. Вона часто сиділа так, щоб навіть своєю присутністю не завадити молодим.

— Мамо, мамо! — Кричала Даша, ставши перед мамою на коліна, — пробач мені, дурепу! Будь ласка, поживи ще. Я не переживу, я не витримаю такого… — Що трапилось? – Лідія Василівна вже й не пам’ятала, коли бачила дочку в такому стані, – Звісно, поживу. Ти чого? Я ще не збираюся нікуди… з Максіком, з Дімою все гаразд?

— Все гаразд, мам. Пробач мені, будь ласка. Я поводжуся, як остання дурепа… будеш супчика із фрикадельками? – Буду! – посміхнулася Лідія Василівна.

Джерело