— Я вже поговорив із твоєю мамою, тепер хочу поговорити з тобою, — сказав Степан.

— Слухаю тебе, тату, — сказала Соня.

— Ти вже доросла і маєш розуміти, — продовжив Степан, — що кохання не вічне. І рано чи пізно, але вона закінчується. І тоді люди розлучаються. А я зустрів і покохав іншу. Вона чекає від мене на дитину.

— Коротше, тату, — спокійно промовила Соня. — Ти вирішив від нас з мамою піти, бо в тебе є інша і вона чекає на дитину. Я правильно зрозуміла?

– Так, – відповів Степан. — Але я хочу, щоб ти знала, що…

— Що я тобі завжди буду улюбленою донечкою? Ти це хотів сказати?

– Це. І якщо раптом знадобиться моя допомога, то…

— Ти завжди прийдеш мені на допомогу. Правильно?

– Правильно.

Якийсь час батько і дочка мовчки дивилися один на одного, ніби чекаючи ще чогось. Степан із сумним обличчям думав, що Соня щось спитає, а Соня спокійно посміхалася і чекала, коли батько ще щось скаже. Але ніхто нічого не казав. Соня вирішила першою порушити мовчання, що тривало.

– У тебе все, тату? — спитала вона. — Чи ти ще щось хочеш сказати?

– Все, – відповів Степан.

Але Соня розуміла, що це ще не все.

– У тебе такий вираз обличчя, ніби ти чогось не договорив, – сказала вона. – Чи мені здається?

— Ні,— невпевнено відповів Степан. – Тобто… Так. Не договорив.

– Я слухаю тебе, тату. Говори. Тільки ти не хвилюйся.

— Та як не хвилюватись, доню, коли таке діло задумав. Тобі легко казати.

Соня вирішила допомогти батькові навідними питаннями.

— Ти коли йдеш? — спитала вона. – Сьогодні? Речі вже зібрав? А де жити збираєшся? У цієї? В яку закохався і заради якоїнас із мамою кидаєш?

— Бачиш, у чому річ,— сказав Степан.— Тут не все так просто. На жаль у тієї, ну, яку я зустрів і полюбив, у неї немає своєї квартири.

— Ви зніматимете квартиру?

– Ні. Квартиру нам знімати нема на що.

— Ти хочеш поїхати з нею до свого села?

– В село? — перепитав Степан. — В яке село?

— У те саме, де ти народився і звідки приїхав до нашого міста вчитися двадцять п’ять років тому. Адже в тебе там будинок, ти казав.

— Ах, це село!

– Ну так. Ти ще казав, що коли були твої батьки, вони тримали там корову, курей і гусей. Яблуневий сад там у тебе. Картопля своя, редиска теж своя. Кріп під вікнами росте. Пам’ятаєш, коли я була маленька, ти мені розповідав?

— Так, так, так, — задумливо промовив Степан. – Справді. А я й забув.

— Як же ти міг забути, тату? Адже це твій дім! Твоя нерухомість! Однієї землі там 25 соток. До того ж, і ти зареєстрований там.

— І справді, — радісно сказав Степан, — забув. Добре, що ти нагадала.

— Значить, туди й поїдете? До батьківського дому? А що правильно. Зараз багато хто так робить. Кидають все і переїжджають у село. Вдалині від галасливого міста. Свіже повітря. Корови. Кури. Ліс. Річка. Своя картопля та редиска, свій кріп, свої яблука. І тиша.

— Ні, доню,— злякано промовив Степан,— ти не так мене зрозуміла. Туди я не поїду. Ні-ні, що ти. Ні. По-перше, далеко. До цього села понад триста кілометрів. А по-друге, будинок там старий, ремонту потребує. Сад запущений. Ні. До села я не поїду.

— Так, а де ж ви житимете, якщо не знімати і не в селі?

— А тут і збираємось.

– Де тут?

– Ось тут. В нашій квартирі.

— Ти хочеш, щоб ми всі жили в нашій квартирі? Я, мама і ти зі своєю коханою?

— Ні, доню. Як ти собі це уявляєш? У нас лише три кімнати та кухня. Ні. За всього бажання, це неможливо. Я вже думав.

— Ну а які ще є варіанти? Хіба нам з мамою поїхати, а ти з нею тут залишишся? Такий варіант?

– Ось! — радісно вигукнув Степан. — І я так подумав. У твоєї мами є ще одна квартира, яка їй дісталася у спадок від дідуся.

– Ця та, яку ми здаємо? – уточнила Соня.

– Вона сама. І ось я подумав, що якщо ти і мама переїдете туди, а ми з Яночкою — сюди, це буде в усіх сенсах чудово. Яна просто диво. Я хочу, щоб ви познайомилися та потоваришували. У вас багато спільного. Вона, як і ти, студентка. В університеті навчається. Як і ти. І їй теж нещодавно виповнилося 20 років. Уявляєш, такий збіг.

— Уявляю, — відповіла Соня. – А що мама сказала?

— Твоя мати сказала, як ти скажеш, так і буде.

– Як я скажу?

– Ти.

— Значить, тут і зараз все тільки від мене залежить?

— Все залежить лише від тебе однієї.

Соня замислилась.

— А чому ти не хочеш переїхати з нею до тієї квартири, яку ми здаємо? — спитала вона.

– Я думав про це.

– Думав? І що?

— Чи бачиш, у чому річ. Там лише дві кімнати. І вона далека від центру. А ця поряд із університетом. Яночці буде зручно ходити на навчання.

— А про нашу з мамою зручність ти не подумав?

– Про вашу? Я не зовсім тебе розумію, доню. Що ти маєш на увазі, говорячи про вашу з мамою зручність?

— Якщо ми з мамою туди переїдемо, тоді і мені, і мамі незручно буде добиратися до роботи та навчання.

– Ви сильні. Впорайтеся. Зрештою, згодом ви купите собі іншу квартиру. Зарплата твоєї мами легко дозволяє це зробити років за п’ять. До того ж, Соня, не забувай, що скоро ти закінчуєш навчання і починаєш працювати. Мама візьме тебе до себе. У тебе буде більша зарплата. А я та Яночка, ми інші люди. Нас ніхто ніде не чекає. Нам все доведеться робити самим. Розумієш?

— Намагаюся.

— До того ж я сказав Яні, що це моя квартира, і тільки тому вона почала зустрічатися зі мною. А тепер вона чекає на дитину. Я обіцяв їй квартиру. І одружитися теж обіцяв. Як чесна людина, Соня, я маю стримати свою обіцянку.

– А тобі не здається все це дивним, тату?

– Дивним?

— Ну, те, що ти зараз пропонуєш. Хіба це не дивно?

— Ні, — впевнено відповів Степан. – Мені так не здається. І я зараз поясню чому. Справа в тому, що за двадцять один рік, що ми живемо з твоєю мамою, як чоловік і дружина, я перетворився на абсолютно безпорадну істоту. Мені вже 45, а я нічого не вмію. Як гадаєш, чому я такий?

— Може, тому що ти прийшов на все готове і ніхто від тебе нічого не вимагав? – невпевнено припустила Соня.

– Саме так. Мені не треба було думати про високу зарплату, бо моя дружина (твоя мама) успішний підприємець. Ще до нашого весілля вона примудрилася купити цю квартиру. Я закінчив інститут, але за фахом не працював. Бо ти народилася і треба було комусь з тобою сидіти. Твоя мама запропонувала мені високу зарплату, якщо я стану твоєю нянею. І я погодився.

— Ти був доброю нянькою, тату.

— Дякую, доню. Але ж ти виросла. І більше тобі не потрібна нянька.

– Не потрібна.

– І я відчув себе непотрібним.

– І тому покохав іншу?

— У тому числі й тому, доню. Тепер ти розумієш, що ви з мамою винні мені. Ви обидві винні в тому, що я… Як би це сказати?

— Інфантильний егоїст? Який здатний думати тільки про себе та своє благополуччя. І впевнений, що всі, хто хоч якось дбав про нього, повинні думати так само?

– Так. Ти дала найточніше визначення. Я точно такий, як ти розповіла. І я став таким саме завдяки вам. І саме тому я тепер належу до вас, як до своїх постійних боржників. Ви з мамою просто зобов’язані думати насамперед про мене. Розумієш? Не про своє щастя та добробут повинні ви думати, а про моє!

— І саме тому буде справедливо, якщо ми поступимося вам з Яною цієї квартири? – продовжила Соня.

— Це й буде найвищою справедливістю. За 21 рік я заробив цю квартиру. Говорячи щиро, я заробив і більше. І міг би зараз вимагати більше. Але не стану. Вважайте це моїм подарунком.

– Дякую, тату.

— Будь ласка, доню.

— А мама, ти кажеш, з цим згодна?

– Мама згодна. Вона, коли дізналася про Яну і все інше, сказала, що, як ти скажеш, так і буде.

— Я теж згодна, тату.

– Дуже добре. Тепер головне. Скільки днів потрібно на збори?

— Три дні, гадаю, нам вистачить.

— Ні, доню. Три дні багато. Досить і двох.

– Так швидко?

– А для чого тягнути? Якщо треба, то я допоможу вам зібрати ваші речі. Адже меблі і техніку забирати не треба. Адже у вас тільки барахло ваше жіноче.

— А справді, — сказала Соня, — чого тягти. Тим більше, і меблі забирати не треба. А зібрати ганчірки багато часу не триває. Правильно я говорю, тату? Розставимо по коробках і по справах.

— Все правильно, доню.

У цей час у квартиру зателефонували.

– Це Яна! — злякано промовив Степан. — Приїхала переконатися, що я її не обманюю, і ця квартира моя. Дуже тебе прошу, доню, підіграй мені.

— Я підіграю, а мама?

— Мама поїхала на роботу. Відразу, як я з нею поговорив.

Соня та Степан вийшли до передпокою. Степан відчинив двері.

— Яночка, — радісно привітав він гостю, як же ти вчасно прийшла.

— Прийшла дивитися квартиру, — суворо промовила Яна.

— А це моя донька, — сказав Степан. – Соня. Познайомтеся.

— Я думала, коридор більший, — не дивлячись на Соню, промовила Яна і по-господарськи пішла оглядати квартиру.

Степан і Соня пішли за нею.

— Сувора вона в тебе, тату, — пошепки сказала Соня.

— Тихіше, — злякано і теж пошепки відповів Степан. — Заради Бога, тихіше. Почує. Що подумає?

— Може, образитися? – прошепотіла Соня.

— Ще тихіше, — попросив Степан.

— Я правильно зрозуміла, Степане, — суворо промовила Яна, коли огляд закінчився, — що найближчим часом тут, крім нас з тобою, нікого не буде?

— Правильно, — відповів Степан і суворо подивився на Соню. — Даю, доню, тобі й твоїй мамі два дні, щоб духу вашого в квартирі не було, бо до мене Яна переїде.

— Ми зробимо так, як ти хочеш, тату, — покірно сказала Соня.

Степан глянув на Яну.

– Ось бачиш, – сказав він, – все, як ти хотіла.

— У такому разі я вже сьогодні перевезу сюди всі свої речі. А завтра займу вітальню.

– Я не проти, – сказала Соня.

Яна пішла.

— Ну як вона тобі? — спитав Степан.

— Нахабна трохи, — відповіла Соня.

— От уже й нахабна, — образився Степан.

– Хіба ні?

— Ти, доню, нахабних не бачила. А Яна просто дуже цілеспрямована. Як і всі духовно розвинені люди.

— А, на мою думку, вона груба.

— А, по-моєму, доню, ти до неї чіпляєшся.

– Ти думаєш?

– Впевнений. Це все ревнощі. Звідси й упереджене ставлення. А Яна дуже добре і ніжне створіння. І коли ти іноді приїжджатимеш до нас у гості, то… Адже ти іноді приїжджатимеш до нас сюди в гості?

— Звичайно, буду, тату. Не часто, але буду.

— Ти пізнаєш її краще і побачиш, яка це чиста та світла душа.

Вже за дві години Яна привезла всі свої речі і вони зі Степаном поїхали, сказавши Соні, що повернуться не раніше першої години ночі.

– Господи, – подумала Соня, коли зачинила за ними двері, – чого тільки життя з людьми не робить.

Соня зателефонувала мамі та пояснила їй ситуацію.

— У мене така пропозиція, мамо, я зараз викликаю машину, завантажую туди шмотки батька та речі Яни, і все відправляю до нього до села. За місцем його реєстрації. Правильно?

– Все правильно, доню – сказала мама. — Мені його вигнати мені совість не дозволяла. Та й шкода було. Бо сама перетворила його на такого. Але тепер, коли він зустрів Яну, гадаю, що ми не повинні відчувати своєї провини. Як ти думаєш, доню, не повинні?

— Думаю, не повинні. Тим більше, я йому запропонувала квартиру, яку ми здаємо.

– А він?

– Відмовився.

— Ну, якщо відмовився, то тим більше, — сказала мама. — Відправляй речі, закривай квартиру, і я чекаю на тебе в аеропорту. Злітаємо кудись відпочити. Тим більше що тепер я, можна сказати, майже вільна.

– Чому майже, мамо? – обурилася Соня. – Ти вже вільна.

— І правда, — погодилася мама.

О третій годині ночі Яна та Степан повернулися додому. До квартири потрапити не змогли. Степан подзвонив Соні. З’ясував, що в поштовій скриньці лежать гроші та документи, а його речі та Яни вже привезли до села та внесли до будинку. Машина оплачена, чекає біля під’їзду та відвезе до самого будинку.

– Я не зрозуміла, – сказала Яна, – а що зараз відбувається?

— Ми їдемо до мене, Яночка, — відповів Степан. – В село. Машина вже чекає.

– А квартира?

— Ну ти ж бачиш, совісті люди зовсім не мають.

– Бездушні люди?

– Саме так.

— Але ж ти віддав їм усього себе! — обурено вигукнула Яна.

— Усе життя, можна сказати, працював на них, — погодився Степан. — Віддавав себе. І ось чим вони мені відповіли. Але ти не переймайся. У мене там дуже гарна хата. Два поверхи. Із садом. І неподалік міста.

— А ділянка велика? — спитала Яна.

– 25 соток.

— Якщо недалеко від міста, то цей будинок з ділянкою його можна продати і квартиру в центрі міста купити. А як недалеко?

— Ти навіть не помітиш, як приїдемо, — відповів Степан.

Яна справді не помітила, як приїхала. Бо щойно вони від’їхали, вона одразу заснула. А коли прокинулася, то вони вже були на місці. Тільки через тиждень вона зрозуміла, де знаходиться. І якщо це продати, можна купити кімнату в спальному районі міста, недалеко від метро.

«Добре, — подумала Яна, — все ж краще, ніж у гуртожитку. Тим більше, що скоро я закінчую навчання і починаю працювати. А Степана я, мабуть, зроблю нянькою. З нього гарна нянька вийде».

КІНЕЦЬ.