У селі Петрівка життя було простим, і всі знали діда Михайла, який мав звичку ховатися у льоху під час грози. Якось Ніна, рудоволоса та неохайна сусідка, наполегливо намагалася переконати Михайла одружитися знову.

Чоловік все ще сумував за втратою дружини Ганни і відмовлявся навіть думати про повторний шлюб.

Одного літнього дня, коли наближалася гроза, Ніна прийшла до Михайла і запропонувала піти до неї додому, щоб познайомити старого з якоюсь жінкою.

Михайло, розгніваний, наказав їй піти і в гніві сказав, що якщо хтось втратить чоловіка від грози, то він одружиться з цією вдовою. Він не бажав нікому зла, але чутка про це вже розлетілася по всьому селі.

Минуло літо, і Михайло почав турбуватися про мешканців села та їхню безпеку під час грози, адже, як на зло, чимало людей постраждало від цього явища.

Старий зі страхом спостерігав за грозою майже щодня, а деякі односельці дивилися на нього з підозрою, думаючи, що він несе відповідальність за всі нещасні випадки, пов’язані з природним явищем.

Взимку Михайло поїхав у місто за подарунками та побачив Марію, свою давню шкільну подругу.

Вона розповіла йому, що її чоловік Віктор помер від удару блискавки під час грози тринадцятого липня, саме в день, коли він промовив ті пророчі слова.

Михайло відчув себе винним за те, що сказав Ніні, і згадав свій страх перед грозою. Марія приїхала до села зустрічати Новий рік, щоб відволіктися від жахливих думок хоч би на якийсь час, і Михайло запросив її до себе додому.

Давні знайомі разом прикрасили живу ялинку у дворі та зустріли Новий рік.

Здавалося, вони знайшли одне в одному те, що дуже довго шукали. Другого січня на свято приїхали діти та онуки Михайла, які були здивовані зустріччю з Марією.

Загалом Михайло навчився долати свій страх самотності і знайшов втіху в суспільстві інших людей, включаючи Марію, незважаючи на своє початкове небажання одружитися знову.