– Мамо, тобі що, для рідних дітей шкода якихось 10 тисяч гривень? Це ж навіть не 300 євро! Ти для кого ці гроші тримаєш? Сама ж казала, що це лише папірці, – став картати мене син, коли я відмовилася давати йому 10 тисяч гривень.

Син щиро не розуміє, як можна не дати, коли гроші є. Але я вирішила, що прибережу те, що маю, адже старість не за горами, а я не в силі вже повертатися знов на заробітки.

Італія стала моїм другим домом ще 20 років тому. Тоді я була молода, повна сил, і бажання допомогти дітям. “Вирватися з бідності” – ця думка не виходила у мене з голови, тому я часто прокручували різні варіанти, як це зробити.

Дітей своїх я піднімала одна, бо чоловік кинув мене заради іншої. Та ще й пішов недалеко – до сусідки моєї, тож я мала збоку дивитися на їхнє щастя.

Такий варіант мені не підходив, я вирішила, що якщо вже грати – то вигравати! Коли мої донька і син закінчили школу, я зібрала свої скромні пожитки і поїхала в Італію. Дуже хотілося показати чоловікові, що я без нього не пропаду, до того ж, мені як жінці хотілося, щоб він пошкодував про те, що пішов від мене.

В Італії я непогано заробляла, менше тисячі євро в місяць не було. За зароблені гроші я спочатку доньці квартиру купила, а потім і сину. Так що вони своє сімейне життя починали в своєму гніздечку, і все це завдяки моїм заробіткам.

На дітях я не зупинилася, захотіла і свій дім до ладу привести, щоб було куди повернутися, і щоб моя хата стала краща, ніж у колишнього чоловіка.

Тож дітей житлом я забезпечила, дім я відбудувала, якусь копійчину собі підскладала, щоб мати на старість, і вирішила, що буду повертатися.

В свої 60 я ще доволі непогано виглядаю, і якщо у мене вийде, то я не проти і своє особисте життя влаштувати. А що? Я все життя жила заради інших, настав час і для себе хоч трохи пожити.

Є у мене на приміті один хороший чоловік, ми з ним поки-що лише спілкуємося, хоча він не проти одружитися, та я ще думаю.

А діти мої, відколи я приїхала, ніяк не можуть заспокоїтися. Їм мої гроші спокою не дають.

– Мамо, а скільки ти грошей привезла з собою? – це було перше питання, яке донька мені задала, не встигла я і поріг рідного дому переступити.

Я тоді нічого не відповіла, бо думала, що вона для годиться питає, та й втомлена з дороги я була. Прикрим стало і те, що діти навіть стіл не накрили, щоб мене гідно зустріти. Проте, приїхали всі – і син з невісткою та дітьми, і донька з чоловіком і внуками.

Якось разом ми стіл накрили, з тих продуктів, які я привезла, і діти замість того, щоб спитати – як я себе почуваю, на скільки я приїхала, стали перебирати сумки і ділитися тим, що я привезла. Картина була не з найприємніших.

Я ж їм і так нічого не шкодувала, поговорили б, а тоді можна було б і до гостинців братися. Та діти все розділили, сіли в машини, і поїхали додому. Я навіть не встигла їм сказати, що приїхала назавжди.

Коли через кілька днів вони це зрозуміли, то навіть трохи засмутилися, бо були переконані, що в 60 ще можна їхати і заробляти.

Стала я по-тихенько господарювати собі в своїй хаті, город засадила, кілька курочок завела, щоб мати свої домашні продукти. Діти мені ні в чому не допомагають, приїжджають до мене лише за грошима.

Я лише і чую: “Мамо, дай”. І спочатку я давала, але коли побачила, що гроші розлітаються з блискавичною швидкістю, то зрозуміла, що до кінця ще цього року мій сховок буде пустий.

А з чим мені залишатися? Ще раз в Італію їхати я не планую, можливо, ще таки спробую тут влаштувати своє особисте життя. Приведу додому господаря, і нехай тепер мій колишній чоловік через огорожу спостерігає за моїм щастям, як я в свій час дивилася на його.

То ж сину я 10 тисяч не дала. Нехай сам думає, як їх заробити, я вже і так достатньо для них зробила. Ну хіба ж я не права? Не можна все життя дітей на собі тягнути, треба хоч колись і про себе подумати.

Джерело