До зустрічі з Іваном мені здавалося, що моє життя вже втрачене, адже в свої 58 років я про себе зовсім забула, дбала лише про дітей і внуків, і навіть не помітила, як стала для них банкоматом.

Діти завжди говорили, що вони мене дуже люблять, та показали своє справжнє ставлення до мене тоді, коли я їм сказала, що буду організовувати своє особисте життя.

Розлучилася я з своїм чоловіком коли донька наша була маленька, і відтоді я сама все тягнула на собі. Потім я вийшла заміж ще раз, за свого співробітника, і народила дитину. Але і мій другий шлюб теж був невдалий, ми з чоловіком розлучилися, після чого я залишилася вже з двома дітьми.

До того ж, я почала будувати будинок і була змушена працювати на двох роботах. Мої батьки тоді мені дуже допомагали, без них я б не справилася. І дім тато з своїми друзями теж добудували, за що я їм дуже вдячна.

Начебто, я щось і досягла, але ж і не жила для себе зовсім, бо завжди щось треба, треба і треба було. І завжди потреби дітей у мене були на першому місці, а про себе я і не думала. Про ще одне заміжжя і мови навіть не було, бо я не хотіла, щоб у моїх дітей був інший батько.

Так ми собі і жили – я, діти і батьки, а ще, багато роботи. Не зупинилася я навіть тоді, коли діти підросли, навпаки, проблем тільки побільшало. Я хотіла, щоб у моїх дітей була освіта, щоб хоч вони так важко не працювали як я.

Тому я і наважилася їхати за кордон, адже треба було платити спочатку доньці за навчання, а потім і сину. За освітою пішли квартири, я розуміла, що жити в селі вони зі мною не будуть, тому і залишилася в Італії, щоб їм квартири купити.

У мене все вийшло – тепер і донька, і син мають по квартирі, але на це я витратила багато часу. Мене попереджали інші заробітчанки, щоб я не занадто вкладалася у своїх дітей, бо це не дуже вдячна справа, та мені здавалося, що я роблю все правильно, адже я – мама.

Освіту дала, квартирами забезпечила, весілля зробила. Мені так виглядало, що свій батьківський обов’язок я виконала сповна. Але пішли внуки, і знову все по новому колу – тепер вже треба було працювати для них.

Зараз мені 58 років, і після 20-річної важкої роботи за кордоном я нарешті повернулася додому. Я би ще залишалася в Італії, якби не Іван, мій колишній однокласник.

У нас в минулому році була зустріч випускників, а я якраз вдома була, от і вирішила, що піду подивлюся на своїх однокласників. Іван давно вдівець, живе з своїм сином і невісткою, і вдома йому не дуже комфортно через недобрий характер невістки, а син завжди заступається за своєю дружиною, а не за батьком.

Ми стали з Іваном відтоді спілкуватися, мені в Італії сумно вечорами, йому вдома. От ми і зідзвонювалися постійно. Та так звикли одне до одного, що вирішили разом жити.

Але я йому зразу сказала, що я живу в селі, зайвого осуду мені не потрібно, тож треба буде офіційно оформити наші стосунки. Іван не мав нічого проти. Залишалося мені лише приїхати.

Я навіть уявити не могла, що мої діти можуть бути проти. Адже я все життя лише те й робила, що про них думала. То ж вони хоча б за це мали б бути мені вдячними.

Як виявилося, вдячність моїх дітей закінчилася там, де закінчилася моя фінансова підтримка їм. Нема грошей – нема і любові. Так виходить?

Першою прибігла донька, і прямо заявила, що вона категорично проти, щоб я приводила чоловіка додому. “Він з тобою лише заради житла”, – каже вона мені.

Син, може б, і мовчав, та донька його налаштувала проти мене, і тепер він теж вважає, що я не маю права приводити чоловіка додому на все готове.

– Діти, – кажу. – А ви думаєте, що в мене свого розуму нема? Я і сама все розумію, але життя у мене одне. Я постійно була мамою, а тепер хочу побути дружиною.

Син промовчав, а донька сказала, що або Іван, або вони. Ось така їхня вдячність за все добре, що я для них зробила.

Мені прикро, бо начебто вже нічого не заважає мені стати щасливою, та діти не хочуть цього. А що мені робити, як вчинити?

Джерело