– Ти не можеш отак просто заміж вийти! Мамо, в паспорт подивися, тобі скоро 60, яке весілля? – наперебій мене картають дві мої доньки, які ніяк не сприймають того, що я можу в своєму віці ще особисте життя влаштовувати.

Взагалі, вони самі винні. Я б з Михайлом і не зналася, якби вони не відмовилися мамину хату в селі доглядати.

“Навіщо тобі ця розвалина?”, “Нам легше її продати”, – такі неприємні репліки чула я від своїх дівчат, коли просила їх поїхати в село покосити траву біля хати чи підлатати дах.

Але ні доньки, ні їхні чоловіки в село за моїм проханням їхати не поспішали. Вони мене переконували продати мамину хату. Та я не могла цього зробити, адже це місце нагадувало мені моє дитинство, моїх батьків, та й мама перед своїм відходом у кращий світ просила мене не продавати наше родинне гніздечко.

І в грошах справа не стояла, я заробітчанка, тому гроші у мене є. Треба було лише раз на два-три місяці навідуватися в село і підтримувати порядок, але діти мої не захотіли мені допомогти.

Вони позачинялися в місті в квартирах, які я їм купила, і сказали, що в село їхати не збираються. От я і попросила сусіда, щоб він дивився за маминою хатою – взимку сніг розчищав, влітку траву косив, підлатав паркан чи дах при потребі, а я йому за це платила трохи.

Зустрічалися ми з Михайлом раз в рік коли я у відпустку приїжджала. Я давала йому гроші, і спокійно поверталася в Італію, бо була впевнена, що він все зробить якнайкраще.

За ці 17 років, що я в Італії, багато чого змінилося. Михайло овдовів ще кілька років тому. Його єдиний син одружився і привів додому невістку. А вона виявилася дівчиною з характером, тож тепер Михайлові в рідному домі доводиться несолодко.

Він часто телефонував в Італію і розповідав про мій будинок – що він вже зробив, і що ще планує робити, а також про своє життя. І якось так між нами зав’язалося щось більше, ніж просто спілкування.

А в минулому році я приїхала додому, і поглянула на нього іншими очима. Хороший чоловік, а йому просто не пощастило в житті. Ми з ним за цей час настільки поріднилися, що вирішили зустрічатися.

Весь рік ми спілкувалися по телефону, тепер ми вже говорили не тільки про справи, а й про нас. А в одній з розмов Михайло і запропонував мені, щоб я поверталася додому, і ми жили разом.

В принципі, я не проти, адже давно вже заробила на необхідні речі, тепер вже можна і для себе пожити. Тому я пообіцяла Михайлу, що приїду додому на Великдень, і ми обговоримо наші подальші плани.

Я так і зробила, приїхала і ми вирішили таки зійтися. Всіх грошей не заробиш, а старість не за горами. Та й шкода втрачати хорошого чоловіка, я навіть в Італії таких не зустрічала.

Та мої доньки як про це почули, то відразу стали говорити, що вони проти, щоб я ще заміж виходила, тим більше, приводила Михайла в свій будинок.

“Він з тобою через те, що не має де жити”, “Мамо, схаменися і в паспорт заглянь”, – отаку підтримку я отримала від своїх дітей. Вони навіть чути не хочуть, що я вийду заміж.

Вони сподівалися, що я ще років 10 в Італії буду, і буду висилати їм гроші. За ці 17 років вони вже звикли добре жити і ні в чому собі не відмовляти. А якщо я залишуся вдома, то їхнє життя кардинально зміниться.

Напевно, я погана мама, якщо поставила свої потреби вище за потреби дітей, та я вважаю, що маю право на це, я це заслужила. Ну хіба ж ні?

Джерело