Ганна не була красунею. Ні, не потвора. Нормальна особа. Віддай її фахівцям, вони напевно б зробили з неї модель, і талію привели б у порядок. Але… Ганна була прибиральницею в офісі. Грошей на візажистів, дієтологів та фітнес-тренерів у неї не було. Та й не відчувала вона в них жодної потреби.

Її і так все влаштовувало. Якось у підсобку до Ганни зазирнув директор. Ганна, візьми і, за простотою душевною, запропонуй йому каву.

І Юрій Володимирович прийняв запрошення. Кави попив, печива поїв. Це печива і спричинили те, що директор розговорився. — Смак із дитинства. Було тоді печиво – «Ювілейне».

Мені їх дід із відряджень привозив. Макнеш у молоко і їж. Смачні. А ще мені дід привозив карамельки у шоколаді. Оце був шоколад! Не те що зараз – молочний! А ще з’явився білий шоколад! Ну як шоколад може бути білим? Потім подякував Ганні і пішов… За тиждень знову заскочив до Ганни на каву.

Поспішав на важливу зустріч, чекати доки секретарка приготує, не було часу. А в Ганни хоч і розчинний, зате не треба чекати. Ось тільки знов не втримався. Знову вдарився у спогади. Розповів, як з дідом ходив на рибалку… Потім ще зайшов до Ганни. Під кавою розповів, як служив на кораблі.

Як його не дочекалася дівчина, адже тоді у ВМФ служба тривала три роки… Усі розповіді директора Ганна слухала уважно, з відкритим ротом. Оповідачем Юрій Володимирович був чудовим. Ганна часом сkидалася на сльозу, якщо розповідь була сум ною, часом сміялася від душі, коли розповідь директора була веселою…

Каву вони, за час відвідин директора, випили непомірно. А потім Юрій Володимирович покликав Ганну заміж… А ви кажете, кава шкідлива для здоров’я… А може, справа не у каві, а в тому, що Юрію Володимировичу треба було виговоритися, а в Ганні він знайшов ідеальну слухачку і не захотів з нею більше ніколи розлучатися.

КІНЕЦЬ.