Я пам’ятаю як з мене постійно сміялися однолітки через мій зріст. Я був найменшим в нашому класі. Часто приходив додому зі сльозами на очах, мої батьки не витримали цього і вирішили віддати мене на спорт аби я “витягнувся”, але всі почали ще більше сміятися. Отож я ходив спершу на волейбол, а згодом і на баскетбол.

Це саме були часи коли тільки з’явились в продажі телефони з камерою і можна було записувати короткі відео, адже пам’яті було не так багато на цих телефонах.

Одного разу коли в мене було заняття один з моїх однокласників зняв на камеру як ми робимо розминку перед тренуванням і показав це всьому класу. Це було дуже жалюгідне видовище, адже я маленький бігаю серед високих хлопців, вони були вищими від мене майже у два рази.

Після цього ситуація стала ще гіршою, я почав ще більше комплексувати й не тільки через свій зріст.

Я успішно закінчив школу, отримав золоту медаль. Вступив самотужки до найкращого університету. В університеті я познайомився з дівчиною вона також не високого зросту. Я радів цьому. “Ми з тобою як їнь і ян” – завжди говорив їй. На початку четвертого курсу ми одружилися та почали жити в зйомній квартирі.

Ми ще навіть не встигли розкласти свої речі на місця як до нас уже прийшов голова ОСББ місцевого.

Візит його був з метою аби розказати про правила життя в цьому будинку та познайомитися з новими сусідами. З вигляду чоловік охайний та працелюбний. Зараз поступово все розповім. Ми почули, що хтось стукає у наші двері, я пішов відчиняти, адже до нас мали прийти друзі аби допомогти розкласти речі та відсвяткувати новосілля.

Відчинивши двері я побачив великого чоловіка з бородою та серйозним поглядом. Я навіть трохи злякався.

“Хлопчику, невже тебе не вчили, що не можна відчиняти не знайомим людям двері?” – запитав цей чоловік.

Цієї секунди всі мої запитання пропали. Він сказав, що я хлопчик. Не дивлячись на те, що я чоловік мені було приємно це чути, адже ось-ось мені буде двадцять сім років. Ще один рік наблизить до старості. Ми його запросили у квартиру, пригостили чаєм та солодощами й він сказав, що спершу подумав, що мені років шістнадцять і я ще підліток. Ріст маленький, молодо виглядаю.

Від тоді ми товаришуємо.

Про цей випадок я розповідаю усім друзям. Чоловік ще й любить пожартувати й коли вже йшов додому від нас сказав: “І запам’ятай хлопчику, не відчиняй двері незнайомим”.

Це мене трохи роздратувало, але приємно було ще більше.

КІНЕЦЬ.