Щастя дітей для мене завжди було на першому місці, я все життя те й робила, що лише про них і дбала, бо сподівалася, що колись і вони про мене подбають, як то кажуть, подадуть в старості стакан води.

Дітей у мене двоє, старший син Максим і молодша донька Тетяна. Мені зараз 57 років, живу одна, бо чоловік вже прижився в Чехії. Він спочатку туди на підзаробітки їздив, а потім знайшов постійну роботу, зняв житло і живе там. Люди подейкують, що у нього там вже інша сім’я є, але я не стала копатися в цьому. Ну навіщо? Нам до пенсії залишилося – рукою подати.

Про людське око чоловік у мене є, та й Мирон про нас не забуває, телефонує час від часу, інколи грошенят підкидає. Та й в будинку, де я зараз живу, він гарний ремонт зробив. Дітям нашим купив по однокімнатній квартирі, так що не все так погано.

Я його питала, коли він збирається додому повертатися, а він мені постійно торочить про якийсь там проєкт, який принесе йому багато грошей, але треба час, щоб його закінчити.

Сама я теж ще працюю, але зарплата у мене невелика, всього 8 тисяч гривень. Мені, якщо чесно, ледве вистачає на життя. У дітей я намагаюся нічого не просити, бо розумію, що їм і самим треба.

В свій час, заради дітей, я відмовилася від кар’єри, може, я б зараз і працювала на хорошій роботі з високою зарплатою, але я всю себе дітям посвятила, їхньому розвитку, адже чоловіка ніколи не було вдома, і всі обов’язки були на мені, так що про себе я і справді думала в останню чергу.

Так склалося, що і в сина, і в доньки одночасно народилася друга дитина, і тепер і сім’я сина, і сім’я доньки тісняться з двома дітьми в однокімнатних квартирах. Щоб придбати щось більше, грошей немає. Тому діти, незалежно один від одного, стали просити мене, щоб я продавала свій будинок в селі, віддала комусь з них гроші, а вони б за це мене забрали в свою, куплену, більшу квартиру.

– Куди ж ми батька подінемо, якщо він повернеться? – питаю.

– Не повернеться, – сміється син.

– Потім щось придумаємо, – каже донька.

А я наче на роздоріжжі, не розумію, що мені робити? Допоможу сину, образиться донька, дам гроші доньці – син не зрозуміє. А зрештою, чому я маю йти з своєї хати? Мене все влаштовує. Ну хіба не так?

Але діти мені не дають спокою, телефонують щодня, питають, що я вирішила. Хоч слухавку від них не бери. Та й чи доцільно мені, в моєму віці, йти жити разом з дітьми, в їхньому домі я точно господинею не почуватимуся.

КІНЕЦЬ.