Знаючи, як важко вмовити чоловіка покинути будинок, дачу, рибалку, чоловічі посиденьки в гаражах, Світлана Семенівна готувалася до тривалої та серйозної розмови. — Оленька зателефонувала, — розповідала вона чоловікові, — Петю у відрядження відправляють, а онукові на море треба, щоби менше взимку хворів. А як вона одна із дворічним малюком.

Навіть у туалет сходити проблема. — Ну то їдь ти з нею, — відповів Ігор Петрович, не відриваючись від телевізора. – Я без тебе не поїду. Чи їдемо разом, чи я залишаюся вдома. — Добре-добре.

Не кип’ятись. Поїдемо разом. Куди зібралися? — В Турцію. — Куди? В яку Туреччину? Зовсім з розуму зійшли. Це ж закордон. Навколо одні турки. — А в Єгипті – єгиптяни. Там наших співвітчизників більше, ніж місцевого населення. — Сказав, що до Туреччини не поїду, отже, не поїду! І тебе не пущу!

Ігор Петрович підскочив з дивана і грюкнувши дверима, вийшов надвір. Попрямував до гаражів… — Петровичу, ти що такий сердитий? — Запитав сусід Міхалич. — Дружина з донькою до Туреччини намилилися. І мене з собою тягнути надумали. А я не хочу. — Ну ти даєш, друже! Там же рай для нас, для мужиків!

— підстрибнув Михалич. — Мене самого мало не силоміць туди потягли. Там такі готелі! Їж та пий скільки влізе. І все безкош товно! Хочеш у себе в номері вдень, хочеш у барі ввечері! — І що і «біленька» безкош товно? — І «біленька», і «червоне», і «пінне»! Все, що душа забажає! Їдь, не сумнівайся! У накладі не залишишся!

— Чуєш, Світлано, я тут подумав, а й справді Ванечці море доnоможе. А то він у нас майже щотижня хво ріє. А так, дивишся, море і сонце його міцніше зроблять. Поїхали, відвеземо онука в цей ваш закордон. Дружина, твердо була впевнена, що це її аргументи переконали чоловіка, переможно задерла носа.

Джерело