Ігор стояв перед столом реєстрації шлюбів, чекаючи на свою наречену Марину. Він дивився на двері, через які мала вийти його майбутня дружина. Ігор не міг повірити, що пішов на цей шлюб з розрахунку. Він був потрібен тільки їхнім батькам… Нарешті на весь ЗАГС пролунала гучна весільна музика. Ігор стрепенувся, виринувши із сумних думок, і глянув на дівчину, яка заходила в залу. Коли наречена підійшла ближче до Ігоря, то раптом букет квітів, який вона тримала в руках, опинився на підлозі. Марина застигла від побаченого, дивлячись на Ігоря широко відкритими очима

– Я не вийду за нього заміж! – рішуче сказала Марина. – Ніколи! Ясно вам? Ти дивися, що вони надумали – проблеми з моєю допомогою свої вирішити!

Обличчя дівчини було червоне, а очі гнівно дивилися на матір і тітку.

– Ви недолугі старі, якщо вважаєте, що я на таке піду! – сказала вона.

Марина була категорична. І дуже вперта. І якщо вона сказала, що буде саме так – так воно все й буде…

…Двадцятирічна Марина була дочкою місцевого багатія.

Дмитро Олександрович володів кількома підприємствами.

Шанований чоловік і не менш шанована сім’я.

Здавалося, все в них має бути ідеально – багата оселя, гарна господиня, розумниця дочка, яка вчиться за кордоном. Ідилія…

Але все було не так просто. Дмитро Олександрович через нерозумність, як він щиро вважав сам, довірився своїй дочці.

Молода дівчина закохалася в пройдисвіта – інакше його й назвати не можна було.

– Недолугий старий, – сварився до себе Дмитро Олександрович. – Не встежив за молодою донькою, яка дала доступ парубку до офісу…

І Бог його знає, як наречений, яки так і не відбувся, це зробив, але він благополучно зайшов у найсвятіше, а потім передав дані конкурентам.

У рекордний термін бізнес Дмитра Олександровича почав втрачати свої позиції, у місті з’явилися нові робочі місця, куди йшли працівники з його виробництв.

І колись дрібні компанії, що нічого не значили, стали швидко рости…

І нехай чоловік і розумів, що його дочка не дуже й винна і хіба що прискорила процес піднесення конкурентів, але нічого вдіяти він вже не міг.

Батько вирішив просто її провчити.

Щоб відновити колишній престиж фірми, треба було її збільшити.

Дмитро Олександрович вирішив зробити це простим і перевіреним часом методом – весіллям.

Стати родичами з одним місцевим бізнесменом – це те, що точно допомогло б його бізнесу і відвадило б конкурентів.

Вони вирішили видати Марину за сина цього самого бізнесмена – Ігоря.

Він, до речі, був непоганий з себе, ясно що не бідний і розумний.

Але хлопець категорично не подобався Марині.

Вона розуміла, що цей «несправжній» шлюб допоможе її сім’ї, але серце було проти…

Кинувши перед тіткою і матірʼю букет квітів, а потім коробку цукерок, переданих для неї, нібито Ігорем, Марина вискочила з квартири, гримнувши дверима.

…Ігор прогулювався по місту. Днями він повернувся з іншого міста, де тільки-но закінчив навчатися, і дізнався, що замість обіцяного продовження навчання за кордоном, він отримає квартиру в їхньому набридлому йому містечку.

А до того всього отримає ще й наречену – доньку місцевого підприємця…

Плани хлопця зникли в один момент. Він розумів, що його батько Юрій Олегович, робить це, бо йому просто це вигідно.

Об’єднання з великою фірмою буде точно йому на користь.

Але змиритися з таким було важко – батьки вже призначили весілля, але навіть не спромоглися познайомити нареченого й наречену.

А навіщо?! Чи був у цьому сенс, якщо шлюб все одно мав відбутися.

Ні, Ігор не був безвільним, він просто розумів батька і не хотів псувати йому кар’єру.

Юрій Олегович надто багато зробив для нього, і хлопець хотів віддячити йому тією самою монетою…

…Раптом хтось наскочив на нього. Ігор встиг взятися однією рукою за ліхтарний стовп, а іншою рукою стримати незнайомку, яка наскочила на нього.

Вона намагалася забрати з вух настирливі навушники, в яких дуже голосно, так, що чув навіть Ігор, грала меланхолійна музика.

Обличчя незнайомки було засмучене, вона подивилася заплаканими очима на хлопця і сховала голову у величезному комірі в’язаної кофти.

– У вас щось трапилось? Потрібна допомога? – трохи здивовано запитав Ігор.

Дівчина похитала головою.

– Може, я пригощу вас кавою, а ви мені все розповісте? Тут поряд є чудова кав’ярня.

– Навряд чи це тебе зацікавить, – перейшла на «ти» незнайомка.

– Слухаючи ваші проблеми, я відволічуся від своїх.
Посмішка хлопця переконала дівчину погодитися. Вона зітхнула, сховала заплутані навушники й кивнула.

Вони вирушили в кафе навпроти.

…Марина повернулася додому дуже радісною. Вона пурхнула у свою кімнату і лягла на ліжко.

– Яке ж блаженство! – щасливо думала вона. – Здавалося, що цей хлопець розумів мене повністю. І який у нього голос… А очі…

– Маринко, ти повернулася? – в кімнату зайшла мама. – А ти добре виглядаєш. Вже передумала? Ну й чудово. Я рада, що ти розумієш, що батькові треба допомогти. Адже сім’я – це найголовніше в житті…

На обличчі Марини з’явився подив, потім вона все зрозуміла, скочила з ліжка і різко відповіла матері:

– Яка родина, мамо! Ви хочете зіпсувати мені життя? Ще раз повторюю – я не збираюся ні за кого виходити заміж!

Мама дівчини вийшла, але через хвилину в кімнату заскочив Дмитро Олександрович.

– Ти що зовсім нерозумна, та і не збирається відповідати за свої вчинки! – почав галасувати він. – Твоя вина у тому, що в нашому бізнесі проблеми! Тільки твоя! Чи це я притягнув до нас в офіс пройдисвіта, який взяв важливі документи? Відповідай!

Посмішка зникла з Марина, вона дивилася на батька з кам’яним виразом обличчя.

– Я не дам тобі більше грошей і ти підеш жити у гуртожитку! – сказав він. – Це перше. І переведешся на бюджет – це друге. Я заберу у тебе все – і квартиру, і машину. Це для того, щоб ти бодай раз подумала про наслідки своїх дій. Через тебе я майже банкрут. Через тебе! І тобі доведеться відповідати за це, дочко.

Слова батька забрали у Марини всю радість та надію. Надію на щастя та любов.

Вона сіла на ліжко, закрила обличчя руками і гірко заплакала, не знаючи, що робити далі.

Очевидно, доведеться виправляти свої помилки. А це означає, що їй доведеться вийти заміж за людину, яку вона навіть ніколи не бачила…

…Весілля було призначено на кінець травня, коли стане зовсім тепло.

І Марина, й Ігор посилено до нього готувалися. Точніше готувалися їхні сім’ї. Самі ж вони не докладали жодних зусиль. Навіть заяву за них подали родичі.

Познайомитись їм так і не вдалося, здебільшого тому, що вони самі цього не хотіли.

– Не хочеш знайомитись і не треба! Подумаєш, яка цяця! На весіллі й познайомитеся! – сказав батько Марини, поставивши на цьому крапку.
Марина потай бігала на зустрічі до «Олега», з яким познайомилася на вулиці, а Ігор не переставав надзвонювати незнайомці «Олені», що наскочила на нього.

З волі долі, не змовляючись, вони представилися один одному чужими іменами.

День весілля настав надто швидко для всіх. І для майбутніх молодят, і для їхніх батьків.

Ні Марина, ні Ігор не розповіли своїм таємним друзям про швидке весілля та й не познайомилися один з одним.

Кілька разів вони говорили по телефону, в іншому все було офіційно. Всі розуміли, що це буде несправжній шлюб, але воліли вдавати, ніби це не так.

Перед дверима ЗАГСу Марина роздратовано трясла рукою з букетом і обмірковувала, що скаже перед вівтарем, коли не зможе вимовити «Так».

Вона не могла вимовити це слово. Два місяці спілкування з Олегом змінили її життя, вона перестала переживати залишитись назавжди в місті.

Спілкування з ним зробило її кращою, це дивувало, і водночас лякало дівчину. Вона переживала знову помилитися після минулого випадку, але й погодитись на те, щоб вийти заміж за незнайомця, не могла…

…Ігор стояв перед столом реєстрації, чекаючи на свою наречену, а в голові була тільки Олена й думки про неї.

Він дивився на скляні двері, через які мала вийти його майбутня дружина, і не міг повірити, що пішов на таке.

Як це взагалі можливе? Він її навіть не знає і ніколи не бачив.

У голові була тільки одна думка: «Відмовитися».

Безперечно треба відмовитися від цієї витівки, відмовитися від цієї вистави. Це не його життя, не його вибір…

…Нарешті на весь ЗАГС пролунала гучна весільна музика.

Ігор мимоволі стрепенувся, виринувши зі своїх сумних думок і глянув на дівчину, яка заходила у залу.

Коли наречена підійшла ближче до Ігоря, то раптом букет квітів, який вона тримала в руках, опинився на підлозі.

Вона застигла від побаченого, широко відкритими очима дивлячись на нареченого…

– Олена?!

– Олег?!

…Весілля того дня все-таки відбулося. І стало своєрідним анекдотом міста і особливо ЗАГСу.

Довго ще люди роздумували і переказували один одному історію, в якій життя зводили цих двох усіма силами.

Наче від цього залежала доля Всесвіту.

І хоча історія Ігоря та Марини закінчилася добре, вони продали подаровану на весілля квартиру й переїхали до сусіднього міста, подалі від батьків.

Бізнес Дмитра Олександровича вдалося зберегти, родинні зв’язки були налагоджені, а щасливим нареченим дали спокій…

КІНЕЦЬ.