Нам з Інною обом за сорок. Я роз лучена, а подруга перший шлюб зареєструвала два роки тому. Рік у них все було нормально, принаймні подруга не скаржилася. Але вже рік, кожна наша розмова зводиться до скарг Інни на подружнє життя. — Прийде з роботи, повечеряє і одразу ж валиться на диван, — розповідає подруга.

— Шкарпетки – де зніме, там і кидає. Ходжу, підбираю за ним, — бідкається вона на чоловіка… — Став виборювати з приводу мого куховарства, — мало не nлаче вона. — Раніше йому все подобалося, а тепер щось недосолено, це пересолено. А якщо особливо не сподобається, звалить на підлогу…

– На роботі у нього проблеми. Він у мене працює на меблевій фірмі. Замовлень у них поменшало, зарnлата поповзла вниз. Але він і пальцем не ворухнув, щоб знайти підробіток.

Каже: «Мене зарnлата влаштовує. А якщо тобі грошей не вистачає, то йди й зароби більше». А те, що саме на моїх заробітках ґрунтується його добробут, цього чоловік усвідомлювати не хоче, – nлаче Інна. Ці та схожі скарги я чула щотижня. Намагалася заспокоїти, втішити.

Чесно, виходячи з особистого досвіду, попереджала, що згодом ситуація лише погіршуватиметься. Нещодавно Інна прийшла до мене із солідним бланшем під оком. — Все. Жени його геть! Одного разу підняв руку, тепер це весь час повторюватиметься! З власного досвіду знаю! — Відповіла я їй, у відповідь на чергову її скаргу.

Але Інну кудись не туди занесло. — Це ти мені заздриш, тому так кажеш! Я ж одружена, а в тебе чоловіка немає! Я з тобою по-дружньому ділилася, а порад не потребую! — Заверещала подруга і вилетіла з моєї квартири. З того часу Інна до мене не приходить, не сkаржиться, і взагалі ми з нею більше не спілкуємося. Треба ж бути такою тупою, щоб чіплятися за таку нікчемність.

КІНЕЦЬ.