Тридцять років Ірина прожила у шлюбі з Василем. Діти виросли. Роз’їхалися хто куди. Іноді дзвонять, але рідко. Зосталися Ірина та Василь на самоті.

Як тільки випаде нагода, Ірина згадує про їхню молодість. Гарно Василь залицявся. А які подарунки робив! Він хлопець з простої сім’ї, але вмів організовувати романтичні вечори.

Все навколо нагадувало Ірині про колишні гарні часи. В шафі висіла сукня, яку чоловік подарував на її двадцять другий день народження. Жінка давно втратила струнку фігуру, але сукню береже. То ж подарунок від коханого! Вона давно не живе ілюзіями, що колись схудне і зможе влізти в неї. То реліквія. Сукня, наче фото. Дивишся на неї і поринаєш у спогади.

В скриньці берегла маленьку срібну каблучку. Василь заховав її в горіховій шкарлупі, яку пофарбував золотистою фарбою. Ірина очам своїм не повірила, коли полізла на горище за тими горіхами. Лізла драбиною і думала, який її Василь черствий. Забув про річницю, а тут такий сюрприз! Грошей в них тоді було небагато. Він витратив багато часу, щоб заробити на ту каблучку. Василь саяв від щастя, коли побачив радісне обличчя Ірини.

• Ти не забув! — Кричала вона.
• Як я міг про таке забути? — З посмішкою на вустах, запитував Василь.

Стіну прикрашала картина, яку чоловік намалював спеціально для Ірини. Він гарно малював, але закинув те діло. Ще в студентські роки підробляв малюванням портретів. То були не ті часи, не та епоха. Мало кого хвилював молодий та, безсумнівно, талановий художник. Перед тим, як поховати свої мрії, Василь намалював Ірину.

Довго довелося вмовляти, тоді ще, дівчину, аби вона йому позувала. Ірина сприйняла иу пропозицію, як щось розпусне. Дарма. Василь бачив в ній кохання всього свого життя. Ніколи не намагався скривдити. Позувала Ірина в найкращій сукні. Одягла мамині туфлі. Трішки підфарбувала обличчя, аби воно було виразнішим. До Василя додому навідріз відмовилася заходити. Довелося Василю креативити. Малював свою кохану на природі.

Василь зникав кожен день після третьої. Хтось доніс його батьку, до кого ходить хлопець. Ох, як він тоді отримав!

• Дуже великий виріс, щоб до дівок бігати?! — Кричав Іван Федорович. — Спочатку пропозицію роблять, а тоді вже!..
• Та я просто малював!
• Знаю я ваше малювання, пройдисвіте!

А скільки шляхетних вчинків зробив її Василь. Якось її каблучка впала у річку, та сама, яку він подарував у шкарлупці! Він пірнув за нею. Ірина ледь на ногах встояла, коли побачила, як силует коханого зникає на дні річки. Так репетувала, все село на ноги підняла. Немає Василя! Щез! Все! Горей їй бідолашній! І здалася їй та каблучка? Чого вона взагалі потягла її на річку? Треба було вдома лишити! Так гірко плакала.

• Знайшов! — Кричав Василь десь неподалік.

Ірина миттєво отямилася. Сльози кудись щезли. Дівчина зірвалася на ноги і побігла на голос. Василь саме вилазив з річки, тримаючи каблучку у правій руці. Ірина налетіла на нього, як скажена. Обіймала, цілувала і знову заплакала. Плаче, як мала дитина, але вже від щастя. Василь нічого не розумів. Тільки безпорадно кліпав очима.

Куди це все щезло? Як давно Василь робив їй подарунки? Ірина напружила пам’ять. На свята точно дарує, а от просто так давно нічого не купував. Та й до біса ті подарунки! Вони навіть чаю разом не пили дуже давно…

Ірина перевела сумний погляд на картину. Очі затрималися на ній всього-лише на якусь секунду. Пора щось робити, а то спогади остаточно зжеруть її…

• З річницею… — Тихенько сказав Василь.

Він тримав у руках Іринин улюблений торт.

• Ти поставиш чайник чи я?
• Коханий… Ти…
• Я тут подумав, ми так давно не проводили час разом. Навіть чай вдвох не п’ємо.

Ірина не змогла стримати посмішки. Він все ще той самий Василь.

КІНЕЦЬ.