Володимир терпів постійні дражнилки та насмішки від однокласників. Кожен день, здавалося, приносив новий розіграш, коли хтось підкидав йому в рюкзак щось неприємне. Хлопці підкидали йому цеглину або старі газети, щоб Володимир дізнався про жорстокий жарт лише вдома, коли повернеться додому.

Дівчата були так само немилосердні, знаходячи розвагу в його прізвищі – Кабан. Не зважаючи на своє величне ім’я, Володимир був маленьким і незграбним.

Навіть у старших класах Володимир намагався якомога більше уникати однокласників. Він благав матір перевести його до іншої школи, але батько наполягав на тому, що йому потрібно навчитися постояти за себе, якщо він хоче заслужити повагу. Але навіть зміна школи не вирішила б проблему, і Володимир продовжував страждати від рук своїх мучителів.

Лише у випускному класі батько познайомив Володимира з тренером карате Назаром Олексійовичем. Хоча тренер не вірив, що Володимир може стати чемпіоном, він пообіцяв допомогти йому набрати форму. Володимира мотивувало кохання до найкрасивішої дівчини в класі, яка публічно сміялася з нього. Він знав, що повинен щось змінити, якщо хоче завоювати її прихильність і нарешті покласти край знущанням.

Вероніка, колись красуня свого класу, через сім років після закінчення школи йшла вулицею. Перед нею з’явився високий, міцний і привабливий чоловік. Вероніка замислилася над тим, як з ним познайомитися, адже останнім часом їй не щастило з чоловіками.

– Вибачте, це ваша зупинка?, – запитав чоловік.

Вероніка вдивлялася в його обличчя й уважно розглядала його.

– Володимир? Кабан?, – ахнула вона, не вірячи своїм очам,- Невже це ти? Ти такий гарний зараз. Зустріньмося, поговоримо про минуле за чашкою кави.

– Вибач, але я поспішаю. У мене побачення з дівчиною,- відповів Володимир,- Може, іншим разом?

З цими словами він розвернувся і пішов геть, залишивши Вероніку стояти та дивитися йому вслід. Якби її друзі побачили Вову зараз, вони б не повірили, що це та сама людина, та й вона теж.

Чому вона відкидала його залицяння всі ті роки?

Якби ж знала, ким він стане, то ніколи б не відмовила йому.

Йдучи геть, Володимир посміхався, думаючи про те, як часто він мріяв про зустріч з Веронікою. Він був задоволений тим, як все пройшло, але не мав жодного бажання зустрічатися з нею знову. Він помітив, що вона шукає собі когось. Проте йому вистачає його Насті, милої дівчини, яку він обожнював.

КІНЕЦЬ.