Я сам батько шестирічного хлопчика, знаю, як складно ростити дитину, скільки сил і грошей на це витрачається, але я сам дуже хотів дитину і знаю, що це мій обов’язок від початку і до кінця.

Коли мій син стане старшим і, тьху-тьху-тьху-тьху, стане на ноги і сам себе забезпечуватиме, я буду цьому дуже радий, але вимагати від нього турботи про мене або про його матір я не стану.

Раз ми досить дорослі люди для того, щоб жити окремо і завести дитину, значить такими і будемо залишатися до самої старості.

Мої ж батьки зовсім інші. Вони з тих, хто народив четверо дітей, і кожному з них доводить, що вони повинні. Я не виняток. Мама з татом постійно нагадують мені, що платили за моє навчання в університеті, що тільки завдяки їм я виріс людиною тощо.

Не скажу, що вони занадто багато на себе беруть, адже вони дійсно виростили мене.

Але водночас я не вважаю, що тепер зобов’язаний їм відшкодовувати кожну копійку або кидати все, зокрема й свою сім’ю, щоб із мамою посидіти, коли їй нудно. Адже я ж її дитина, вона для того мене і народила.

Така постановка, як і “склянка води в старості”, яку потрібно піднести, мене не влаштовує. Нас виростили, випустили з гнізда, так би мовити, а тепер у нас свої життя.

Спілкування з батьками в жодному разі припинятися не повинно, але воно так само не повинно бути з-під палки, позиціонуючись зобов’язанням.

КІНЕЦЬ.