Правду кажучи, я чомусь ніколи й не думала про те, що колись потраплю в таку ситуацію, адже завжди бачила це тільки в якихось фільмах. Та якщо говорити коротко, то моє життя останнім часом перетворилася чомусь в день бабака.

А все це сталося відразу після того як мені виповнилося 52 роки. Діти вже великі у мене і приділяти їм час не потрібно уже. Почуття до чоловіка, які були колись, якось з роками охололи повністю і живемо з ним просто як сусіди давно. Тут не те що кожна жінка, а кожна людина втомиться жити в подібному стані.

Однак в один день я зустріла своє щире шкільне кохання. Зазвичай люди в моєму віці зрідка відчувають почуття до незнайомців або старих знайомих, але тут я прониклася таким теплом і тими теплими почуттями, що були у мене в школі. Відразу відчула себе тією дівчинкою, яка закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти.

Ми почали з Дмитром спілкуватися і в процесі ми прийшли до того, що у нього точно така ж ситуація в житті, як і у мене. Ми нібито були як дві рідні душі, які в молоді роки розпрощалися на деякий час.

Я відразу зрозуміла, якесь прийшло відчуття, що якщо в школі у нас не вийшло, то саме зараз є реальний шанс влаштувати своє щасливе життя. Причому мені було важко прийняти ці думки, адже у мене були вже дорослі діти та чоловік, проте підсвідомо я їх переборола.

Мені було вже все одно на те, чим я жила всі ці роки. Мене не цікавив ні мій чоловік, ні мої діти. Мені дійсно було все одно що вони подумають про мене. Я просто втомилася і хотіла жити спокійно.

Зараз я розумію, що у нас з Дмитром все досить серйозно і я навіть готова розлучитися зі своїм чоловіком, заради того, щоб бути з ним разом. Правда я дуже добре розумію, що діти мене не зрозуміють, так само як і мій чоловік. Більш того, мене не зрозуміє моє оточення: друзі, знайомі і родичі.

Все-таки є якийсь певний соціальний статус, якого я повинна дотримуватися. Проте всередині душі я розумію, що мені все одно. Я просто хочу знову відчути те саме щире кохання і душевне тепло, що у мене колись були. Можливо це неправильно, але як це перебороти, як не зважати на це?

Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про цей мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Хоча іноді думаю, чому я повинна звітувати перед дорослими людьми? Чи варто мені взагалі виправдовуватися перед ними?

Думки про те, що скажуть рідні і знайомі не полишають мене. Але хіба я не маю права будувати своє жіноче щастя, якщо і чоловікові і дітям зовсім не до мене, вони живуть своїм життям?

Джерело