Коли Оля почула запитання своєї дочки, то мало свідомість не втратила. А з рук полетіла та розбилась улюблена чашка.

– Тату, а може, я не твоя дочка? Я ж зовсім на тебе не схожа. 

– Хто таке сказав тобі?  – запитала з обуренням матір.

– Мені сказали вчора, що я на тебе зовсім не схожа – відповіла дівчинка, зітхаючи.

Олег посидів, послухав, поглянув із подивом на дружину і доньку, а тоді промовив:

– Як це ми не схожі? Хіба ти не бачиш, що очі одного кольору і волоссячко русяве.

Дівчина відповіла:

– Так, дійсно волосся однакове.

Вона прихорошилася біля дзеркала, роздивилась себе, а тоді додала:

– Але ж усім іншим я на тебе зовсім не схожа.

– Хто сказав тобі такі дурниці? Тітка Саша? – знову зі злістю запитала мама.

– Чого ти кричиш на дитину? – сказав батько.

– Ні, не тітка. – відповіла тихо дівчинка.

– Та як я можу не кричати, коли вона такі дурниці говорить?! – ніяк не могла заспокоїтись Ольга.

– А чого ти нервуєш так? Може, є що приховувати? – запитав Олег.

– До чого зараз ці питання, Олегу? Є якісь сумніви? Чи це що за напади недовіри?

– Мамо, не свариться на тата. А ти, тату, не сварись на маму. Мені просто образливо, що я не схожа на татка. Вчора вчителька перевірила наші диктанти і сказала, що я зовсім не татова доця, якщо можу в простій роботі стільки помилок наробити. А тато ж то у видавництві працює.

Батьки довго переглядались між собою, а потім голосно засміялися.

– Сонце, я ввечері допоможу тобі із домашніми завданнями, особливо з української мови. Ми повторимо всі правила і ти обов’язково станеш схожою на мене.

– Добре, татку. Я точно зможу стати такою, як ти.

КІНЕЦЬ.