Мені з самого дитинства здавалося, що моя мама мене не любить і моє народження не було для неї щастям: вона чекала появи казкової дитини, а народилася я — з величезними блакитними очима, блідою шкірою та білява. Їй не подобалося моє волосся, ніс, зуби, риси обличчя.

А коли вона вирішила жити зі своїм новим чоловіком, я переїхала жити до батька, чим дуже обрадувала його. Через час і у батька склалося особисте життя. Було зрозуміло, що він мріє, як би я скоріше виросла і з’їхала від нього. У моїй пам’яті залишилось так мало кадрів нашого спільного життя, але один з його днів народження я ніколи не забуду: я йшла додому з тортом і кульками,

купленими на накопичені гроші, двері були зачинені, а на стукіт батько відкривши маленький отвір і попросив сьогодні переночувати у подруги, а потім зачинив двері. Я міцніше схопила торт і з кислим обличчям пішла до подруги. «Хоч не з порожніми руками» — подумала я.

Коли батько одружився, у його житті і квартирі мені місця більше не було. Я виросла, стала сильною жінкою і багато чого добилася, але ніколи не вважала себе красивою і цінною. Коли в моєму житті з’явився майбутній чоловік, до мене повернулася віра в себе. І ось, через 20 років, у мене коханий чоловік і двоє дорослих дітей. Про батьків я нічого не знала вже довгі роки, як одного

разу мене на вулиці гукнула мати. Вона звинувачувала мене у моєму виборі жити з батьком. Життя у матері не склалася, вона живе на одну пенсію і готова приймати від мене допомогу за роки зради, а через місяць я натрапила на батька: він теж залишився один. Він також дорікав мене за втечу і хотів побачитися з моєю сім’єю. Тільки от чи потрібно мені все це? Точно ні…

Джерело