Три роки тому ми з Олександром одружилися. Після того, як ми почали жити разом, то всю романтику змило хвилею побуту і сімейних проблем. Тепер до мене дійшло, чому мама завжди казала не поспішати виходити заміж, ще все встигнеться.

Для мене сімейне життя стало нескінченним прибиранням, готуванням їжі, миттям посуду, прасуванням і так далі. Мені навіть бракує часу, аби елементарно вийти з подругами на каву увечері. В той час як Саша живе, так як і раніше, ніяких обов’язків у нього, на відміну від мене, не з’явилось.

Раніше я мовчала і з розумінням ставилась до цього всього, тому що чоловік ставився до мене нормально. Тепер же я стала помічати, що він став зверхнім. Постійно хоче мене зачепити, принизити, особливо при своїх знайомих. А мене таке найбільше в житті дратує.

Спочатку ми просто сварились із цього приводу, а потім і взагалі після сварки кімнати розділили. Оскільки це затіяла я, то сама пішла спати у вітальню, а Саші залишила спальню. Він у мене ще й телевізор забрав, хоча мені він не дуже то й треба.

Ось минув тиждень і я нарешті змогла нормально вдихнути і видихнути. Після роботи я почала виходити на зустрічі із подругами, а у вихідні дні ходити на різні процедури. Тепер і нову зачіску маю, і гарний манікюр, і чисту шкіру. Продуктів багато купувати мені не доводиться, бо сама їм багато.

А то  ж ще й економити вдається. Я нарешті змогла відчути себе  жінкою, знайти у кожному прожитому дні щось таке, що дійсно приносить задоволення.

Чого не скажеш про Олександра. За ці дні він настільки убого став виглядати. Речі не попрасовані, борода не попоголена. Їсти собі нічого не готує, на один бутербродах тримається.

А одного разу двері в кімнату були відчинені, то я жахнулась, коли побачила, що там робиться. Тоді то й задумалась, а чи варто мені взагалі з цим безпомічним чоловіком жити?! Поки немає діток, то можна передивитись своє ставлення до цього всього і втекти.

Декілька разів Саша приходив до мене, аби помиритись та повернути все до того, як було раніше. Звичайно, звик до гарного життя, то тепер важко приходиться. Я погоджуватись на примирення не поспішаю. Якщо він піде на мої умови і погодиться в усьому допомагати, ділити обов’язки та цінувати мою працю, то ще, може, щось у нас і вийде. В інакшому випадку я просто не знаю, як з ним жити.

Я спробувала ось цей період побути вільною людиною і тепер не знаю, чи хочу повертатись до того ярма шлюбу. Якщо мої умови не будуть прийняті і виконані, то легко можу піти на серйозний крок розлучення. Тим паче тепер мене всі хвалять, кажуть, що стала виглядати набагато гарнішою та щасливішою.

Можливо, хтось із рідних і буде проти моєї позиції та рішення, але я вирішила, що прийшов час жити для себе, а не виконувати забаганки інших.

КІНЕЦЬ.