Коли моя онука Арина перейшла до п’ятого класу, вона заявила, що ходитиме до школи сама.

“Я вже велика, бабусю, я піду з подругою”.

Я була не проти: школа була через парк.

Але одного разу Арина терміново зателефонувала мені після уроків.

Я поспішила туди і застала її одну біля школи школи; її подругу забрав тато.

“Що трапилося?”, – Запитала я.

Там я дізналася, що в парку якийсь чоловік намагався завдати шкоди четверокласниці.

Дівчинка втекла і зателефонувала батькові, який повідомив про те, що сталося в поліцію.

Батькам порадили більше не відпускати дітей гуляти самих.

З того часу я проводжала Арину до школи і назад, уникаючи парку.

Наш довгий маршрут став звичним, і ми зблизилися.

“Ми як подружки”, – сказала якось Арина, розповідаючи мені про шкільні закоханості та дружбу.

Я супроводжувала її до сьомого класу.

І тільки потім, з групою найближчих друзів, Арина почала ходити без мене.