Сьогодні я вже жінка досить таки немолода, мені, звичайно, не дуже хочеться писати сюди і просити у незнайомих мені людей слушної поради. Та я виявилася в якомусь незрозумілому становищі – не знаю, як бути далі, як зробити тепер самій правильний вибір.

Зараз за освітою та професією я педагог. А ситуація моя дуже складна.

Справа в тому, що в місті, де я здобула вищу освіту, було всього два вищих навчальних заклади: мій педінститут та ще одне училище. Можливо, тому половина юних хлопців, які навчалися там обрали собі в дружини молодих вчительок. Так все сталося і у нас з Матвієм.

Познайомилися ми з моїй майбутнім чоловіком на дискотеці, закохалися щиро й швидко одружилися. Чоловіка мого часто відправляли в різні міста по роботі, тому я їздила з Матвієм і ми часто орендували житло.

Та згодом ми потрапили до невеличкого містечка, нам там дуже сподобалося і ми вирішили, що залишимося там жити. Час минав і якраз тоді я там вже п’ять років працювала в школі, де дуже добре себе зарекомендувала. Керівництво нашої школи до мене прислухалося. Згодом, коли Матвія звільнили з роботи, я попросила директора влаштувати чоловіка в нашу школу.

Директор пішов мені назустріч, і взяли мого Матвія на роботу відразу, як я попросила. Спочатку на пів ставки, а потім перевели на повну ставку – викладачем трудового навчання.

Мій Матвій людина дуже товариська, весела, чуйна та добра. Діти його дуже полюбили: він з ними – і в футбол, і в похід, і на екскурсії, дуже тягнувся до них. Все складалося добре. Але одного разу, перед останнім дзвоником, я дізналася недобру новину.

Розповів мені все Матвій сам. Він зустрічався вже давненько з моєю колегою, сказав, що вона вже дитину чекає і він не має права залишити її в скрутну хвилину. Після цієї розмови Матвій просто від мене пішов, як кажуть “з однією зубною щіткою”. Сам подав на розлучення.

Зі школи мій чоловік звільнився відразу. Згодом вони розписалися. А вже незабаром народилася у них донечка. Я намагалася забути про чоловіка, адже це все важко було для мене, але люди мені розповідали, що Матвій має свою справу. Взяв в кредит стареньку “Газель”, їздив по найближчих селах, торгував якимись продуктами та речами.

Відтоді часу чимало минуло, я стала вчитися жити без нього і змирилася, що чоловіка у мене вже немає.

Та днями, зовсім несподівано, мій колишній чоловік мені сам зателефонував. Колишній чоловік розповів, що живе один. Розлучений. Та жінка з їх дочкою поїхали в столицю. Наче все непогано у нього, лише ноги іноді трохи не слухаються, здоров’я дуже підводить.

Матвій став щиро розповідати, що цілком визнає всі свої помилки і відчуває величезну провину переді мною. Просить про зустріч. Матвій все ще сподівається знову бути разом зі мною. Посилається на добрі відносини з нашим сином, який його зрозумів і пробачив.

Що мені робити зараз в цій ситуації, я не знаю сама. Згадаю нашу молодість, згадаю сміх щирий Матвія, згадаю слова його, як він всі роки нашого спільного сімейного життя турбувався про мене, в усьому мені допомагав, яка я з ним була щаслива – хочу прийняти назад та доживати з ним віку, щоб на самоті не сидіти, він же рідна мені людина, все таки.

Але як забути його зраду, свої роки самотності? Зовсім я заплуталася, вибачте. Порадьте що-небудь, бо так непросто зараз. Матвій у шлюбі зробив мене щасливою, він хороший чоловік. Та чи варто пробачати таку зраду? Чи просився б він до мене назад, якби його не покинула його дружина?

Джерело