Внучка приїхала у вихідні, щоб допомогти з городом. Коли ми закінчили збирати врожай, у неї ще було багато сил і ентузіазму. -Бабусю, а давай я тобі ще комору розберу, га? Там стільки мотлоху! Якщо викинути непотрібне, звільниться багато місця, можна туди ховати баночки з варенням.

Буде практичніше! Я подивилася на Юлю із сумнівом.

Була стійка підозра, що уявлення про потрібне і непотрібне у нас дуже різняться, хоча я і не стала їй відмовляти в ініціативі, але зголосилася проконтролювати процес.

Незабаром у горку «непотрібне» вона розподілила цілу стопку радянських енциклопедій. Це мене засмутило, але я промовчала. Але коли туди вирушив і самовар, який мені ще від мами дістався, я мовчати не стала: -Гей, не чіпай його! Я його використовую!

Юля подивилася на мене, широко розплющивши очі. -Навіщо тобі цей раритет? Є чайники електричні. Вони зручніше значно. -Не уявляєш ти, як атмосферно заварювати чай взимку саме у самоварі. Ти до мене взимку не приїжджаєш. Юля зморщила свій ніс і з сумнівом зиркнула на самовар.

А я дбайливо його погладила. Він у мене не простий, візерунчастий, яскравий. Він не лише атрибут культури та будинку, а й джерело моїх спогадів.

КІНЕЦЬ.