Мама, мама! – радісно кричала Зоя. — А мені Віталій пропозицію зробив. І я погодилась. Скоро весілля. Мама! Яка я щаслива!

Марія злякано подивилась на дочку.

– Пропозицію зробив? — тихо перепитала вона.

– Так!

— Значить, таки зробив, — важко зітхнувши, приречено сказала Марія.

– Так!

— Сподіваюся, доню, ти попередила його? — спитала Марія. — Чи розповіла йому всю правду про себе?

Настрій Зої одразу змінився. Від радості не лишилося й сліду. Обличчя її стало серйозним. Веселі іскорки в очах змінилися на холодний металевий блиск.

– Ні, мамо! — суворо промовила Зоя. – Не сказала!

— Та як же це, доню? — сплеснула Марія руками. — Коли ж він дізнається, пізно буде.

— Буде що буде, мамо. Але я люблю його, а він любить мене! А ризикувати своїм щастям я не маю наміру. І зараз йому це знати не треба.

– Але …

– Ні! — грізно промовила Зоя. — І годі про це. І Боже борони тебе, мамо, сказати йому.

– Але…

– Ти мене знаєш, мамо!

Минув рік після весілля Віталія та Зої. Марія набрала телефон зятя.

— Віталя, привіт, — ласкаво сказала вона. – Як у вас справи? Як Зоя?

— Вибачте, Марія Іванівна, — сказав Віталій, — не до вас зараз.

— Але…

Марія не встигла більше нічого сказати, Віталій вимкнув телефон.

«Звичайно, — думав він, — я вчинив неввічливо, можна сказати, грубо вчинив, але на розмови з тещею вже нема сил. Тому що тепер я здатний думати тільки про те, як мене жорстоко обдурила та, яку я любив. Заради якої був готовий на все».

Коли Віталій дізнався правду, а це сталося тиждень тому, він спершу не повірив. Не хотів вірити.

«Цього не може бути, – думав він. – Так не буває. Що завгодно, але тільки не це».

І всі наступні дні Віталій робив усе, щоби Зоя пішла від нього. Сама пішла!

Хтось скаже, що робив це Віталій надто жорстоко. Не по-чоловічому. Але Віталія можна зрозуміти. Була зачеплена його гордість. Йому завдали удару по самолюбству. Ось чому він, вважаючи себе жорстоко ошуканим, не особливо перейматися методами і в етичності того чи іншого свого вчинку.

Але у Віталія все одно нічого не виходило. Незважаючи на всю його жорстокість, щоб він не робив, Зоя не йшла. І становище ставало ще гіршим.

Наприклад, після того як Віталій зробив зауваження Зої, що вона погано прибирає, вона просто перестала взагалі прибирати. І тепер він змушений був прибирати сам.

А коли Віталій сказав, що Зоя нікудишня кухарка, а її їжу зовсім неможливо їсти, вона просто перестала для нього готувати, і Віталій змушений був готувати собі сам чи харчуватися у їдальнях.

Багато ще різних гидот зробив і наговорив Віталій, сподіваючись таким чином позбавитися Зої, але нічого не допомагало. Зою нічого не брало.

І навіть коли Віталій пішов на крайні заходи і сказав, що Зоя зовсім не цікавить його, як жінка, вона нікуди не пішла, а тільки перенесла всі свої речі в іншу кімнату і поставила там замок.

А тут Марія не вчасно зателефонувала і поцікавилася, як у них справи.

— Чого ти чекаєш, Зоя? — спитав Віталій після того, як безцеремонно обірвав розмову з тещею. – Ні, Зоя, я серйозно. Чого ти добиваєшся?

– Я чого добиваюся? – здивувалася Зоя.

– А хто? — вигукнув Віталій. – Я чи що?

Зоя мовчки знизала плечима.

— Скажи чесно, що ще зробити, щоб ти, зрештою, зрозуміла, що я не люблю тебе, і пішла?

– Нічого. Все й так зрозуміло.

— Тоді чому ти не йдеш?

— Чому я маю кудись йти?

— Тому що я тебе не люблю. І хочу розлучитися.

– І тільки?

— На твою думку, цього мало?

— На мою думку, мало.

— Я зараз дивлюся на тебе, Зоя, і з сумом розумію, що в тобі немає ні краплі жіночої гордості. Нормальна жінка, як тільки дізнається, що чоловік її не любить, вона що робить?

— Відразу збирає речі та йде? — спитала Зоя.

– Саме так! Але тобі, Зоєчко, цього не дано. Тому що немає в тобі гордості.

— Гордість є.

— Чому не йдеш тоді, якщо є?

— Щоб я та пішла зі своєї власної чотирикімнатної квартири? В центрі міста? Ні, Віталіку. Лише жіночої гордості для цього недостатньо. Потрібно ще щось.

– Це не твоя квартира! – закричав Віталій.

— Добрий вечір, — іронічно посміхнувшись, промовила Зоя, — приїхали. Не моя? А чия ж?

– Моя! Бо купувалась на мої гроші.

— А куплена у шлюбі. Значить, спільна. Твоя та моя.

— Та що ти за людина, Зоя? Адже ти сама чудово розумієш, що по совісті — квартира моя. І лише моя! І я прошу, ні… я вимагаю, щоб ти пішла.

— Віталію, ти сам чуєш себе? Ну, з якого дива мені йти, якщо половина за законом належить мені?

— Бо купувалась вона на мої гроші.

— Завів одне й те саме. Мої гроші, мої. Ну твої. І що?

– Як що? Невже ти опустишся до того, що забереш у мене половину квартири?

— Звичайно, опущусь. І заберу. Ну, сам поміркуй, куди я піду?

– Куди завгодно, Зоя. Мені вже абсолютно байдуже.

Зоя не встигла нічого відповісти, бо їй зателефонувала свекруха.

— Зоєчко, дівчинко, як твої справи?

— Погано, — відповіла Зоя. — Ваш син жене мене з дому.

— Не зважай, — сказала свекруха. — На нього іноді знаходить. У цьому сенсі він весь у батька. До речі, його батько зараз поряд зі мною та хоче поговорити з тобою.

— Зоя, що сталося? — суворо спитав свекор.

— Віталій дізнався правду, — відповіла Зоя.

– Хто розповів?! – закричав свекор.

– Гадки не маю. Він провів своє розслідування. І все з’ясував. А тепер він виганяє мене.

– Передай йому телефон.

– На, – сказала Зоя, простягаючи телефон чоловікові.

Віталій вихопив телефон.

– Так! – сказав він.

— Синку,— кричав батько,— не гнівайся на Зою. Ми з мамою все знали.

Віталій вимкнув телефон і подивився на Зою.

— Вони знали все, — сказала Зоя. — Я їм про це сказала вже наступного дня після весілля.

«Мої батьки все знали? — з жахом подумав Віталій. – І приховували від мене? Отже, вони були з нею заразом. Це все. У мене тепер нема родини. Нема дружини. Нема батьків. А тепер ще ця інтриганка та квартиру забере. Але ні. Я так просто не здамся. Я візьму себе до рук і вирішу цю проблему. Прямо зараз”.

– На чому ми зупинилися? — спитав він. – Нагадай!

— Ти дивувався, невже я зможу опуститись до того, що відберу в тебе половину чотирикімнатної квартири, купленої на твої гроші, — нагадала Зоя.

— Так, — згодився Віталій. — А що ти відповіла?

— А я сказала, що мені нема куди йти. І тому відберу. Легко.

— А що я?

– А ти що? Ти сказав, що я можу провалювати куди завгодно. Бо тобі все одно.

– Так, Зоя. Все правильно. Тепер я й сам згадав. Провалюй куди завгодно. Мені вже абсолютно байдуже. І мені все одно, що мої батьки стали на твій бік. Якщо ти їм така дорога, нехай забирають тебе до себе.

– А діти?

— І їх із собою забирай. Мені вони не потрібні.

– Не потрібні? А сам мене просив, а тепер не потрібні?

– Я що просив? Одну! Розумієш? Одну! А ти що наробила? Одразу трьох! І всі – дівчатка!

– Я наробила?

– А хто, Зоя? Я чи що? І що мені накажеш робити з ними з усіма?

— Я тут ні до чого, — спокійно промовила Зоя.

Віталій, від такої зухвалої заяви дружини, на деякий час навіть дар мови втратив. Так він був обурений.

– Ні, Зоя, – сказав він, коли знайшов сили продовжити розмову, – саме ти і до чого. Спочатку я теж думав, що ти ні до чого. Але провів розслідування. І все з’ясував.

– І що ти з’ясував?

— Що ось ти, Зоєчко, якраз і до чого. Ти все знала наперед. Знала і не попередила мене. А мусила сказати, коли я робив тобі пропозицію.

– Що сказати?

— Що у вас у роді кожна жінка народжує двійню чи навіть трійню. Тоді б я ще сто разів подумав, перш ніж одружитися з тобою. Чому ти не сказала, що ви з братом двійнята? Чому?

— А чому ти відмовився до їхнього народження подивитися знімки? Чому не захотів побачити, хто в тебе народиться?

– Тому що мені все одно було, хлопчик чи дівчинка. Розумієш? Але я хотів одного. У крайньому випадку – одну. А не трьох! І в мене все було розраховано на одну дитину, а не на трьох. А ось чому ти не сказала, що чекаєш на трійню? Чому? Адже могла сказати. Тим більше, коли я відмовився дивитись знімки.

– Я теж… Сюрприз хотіла зробити.

— Сюрприз удався, Зоя. Ще як удався.

– І що тепер? Все одно я нікуди не піду.

– Ах так. Тоді піду я. Отже, забирай половину квартири, а іншу половину я продам.

— Якщо ти підеш, я приведу сюди іншого, — сказала Зоя.

– Що?

– Що чув. Приведу сюди іншого.

– Ти не посмієш.

– А що мені залишається? Одній з трьома дітьми?! Я просто змушена буду привести в будинок іншого. На що ми житимемо?

— Я платитиму аліменти, Зоя.

— Аліменти він платитиме. Як мило. Втім, дякую, звичайно. Аліменти не завадять. Буде легше. Адже невідомо, яка в нього зарплата.

– У кого в нього?

— В іншого, у кого ще. Чи, думаєш, він буде мільйонером? Ха-ха. На щось особливе розраховувати не доводиться.

– В сенсі?

— Розбірливою ​​особливо не буду. Хто першим постукає, того й пущу. Може навіть з часом і зможу його полюбити.

– Ти цього не зробиш.

– Не зможу полюбити? — спитала Зоя. — Значить, житиму без кохання. А що? Жити якось треба. А кохання… Мабуть, своє я вже відлюбила. А якщо він буде добрим батьком нашим дівчаткам, я, може, його за це поважатиму. До того ж, у нас, мабуть, будуть свої діти.

А згодом ми викупимо у тебе твою частину. А, може, навіть одразу викупимо. Чому ні? Його батьки допоможуть, твої батьки допоможуть. Викрутимося.

Віталій не міг цього чути. Він зібрав свої речі та пішов. За годину після його відходу зателефонувала свекруха. Зоя їй все розповіла.

— Все буде добре, — сказала свекруха, — день погуляє і повернеться. Ми з батьком за ним приглянемо. Не хвилюйся.

Години дві Віталій катався у таксі містом. За цей час він багато чого обдумав.

«Виселити її з квартири я, за всього бажання, не зможу, — міркував він, — тим більше, що мої батьки — за неї. А ось знайти іншого вона швидко зможе. А якщо він стане батьком наступних її двійнят або трійнят, то мені взагалі від цієї квартири нічого не дістанеться. І що я виграю від того, що піду? Нічого».

Додому Віталій повернувся пізно вночі. Спеціально не став відчиняти двері своїм ключем і зателефонував у двері. Щоб одразу в передпокої, внісши до квартири обидві свої валізи, побачити її очі. І сказати їй, що прощає її.

Але щоб Зоя не надто раділа своїй перемозі, він додав, що осад неприємний у його душі (після того, що сталося) залишиться з ним назавжди.

Але Зоя його вже не слухала, бо в цей час діти дружно дали про себе знати, і вона побігла до них.

Віталій стояв у передпокої, і нікому до нього не було жодної справи. І щодо валіз все вийшло не так, як він думав. Йому самому довелося їх розбирати. Він викладав із валіз свої речі, розкладав їх по місцях і з сумом думав про себе та своє життя.

«Але тепер все, — думав він, акуратно розкладаючи шкарпетки та футболки, — більше жодних дітей. З мене досить».

А через три роки у нього народилися двійнята. Як так вийшло? Віталій досі не розуміє.

“За що мені це? І що ще на мене чекає в майбутньому?” – думав Віталій.

А в майбутньому нічого особливого не сталося. Щоб купити квартиру більшої площі, довелося попрощатися з квартирою в центрі.

КІНЕЦЬ.