Дивний сон…  Після того, як не стало мами, світ перестав вигравати для Ірини кольоровими барвами. Вперше мати приснилася Ірині на дев’ятий день. Стояла мовчки і просто дивилася. За матеріалами

Дівчина прокинулася і довго не могла отямитися. Адже сон був аж занадто реальним.

Вона не переставала себе картати за те, що не встигла попрощатися з матір’ю. Скорботні клопоти, безліч незнайомих людей, якесь невловиме бажання втекти від усього і сховатися в маминій кімнаті, в світі, який ще зберігав її запахи.

Ірина навіть не дозволила тітці нічого там прибирати. Нехай все залишається на своїх місцях: і цей халат, недбало кинутий в крісло, і книжка під подушкою, і окуляри біля лампи, і тапочки під ліжком.

У той день мама зателефонувала доньці, сказала, що госпіталізують, обіцяла передзвонити вранці. Вранці, дійсно, подзвонила, тільки голос звучав дуже слабо.

А до вечора телефон був вимкнений. Звичайно, Ірина занепокоїлася, але вирішила почекати кілька днів. Андрій на вечір домовився в автосалоні, він хотів забрати машину.

У наступну ніч мама приснилася знову. Дівчина кинулася до неї, але вiдстань не скорочувалася.

– Мамо, прости. Я адже могла приїхати раніше, та й залишати тебе одну було божевіллям. Мені погано без тебе…

Враз лице матері засяяло, і Ірина зрозуміла, що вона посміхається.

Автокредит вони в той вечір так і не оформили, розгорілася сварка, і Ірина відмовилася їхати в салон. Дівчина намагалася переконати коханого, що зараз їй не оформлення паперів, що вона турбується про матір, просила Андрія з’їздити з нею.

Але чоловік відмовився, щось говорив про конкуренцію між тренерами, про своє хитке положення на роботі.

На наступний день Ірина написала заяву на відпустку і взяла квиток. І ввечері їй зателефонували з лікарні, повідомивши, що мама в критичному стані.

Ірина чекала маму, засинала з надією побачити близьку людину хоча б у сні. У цю ніч вона, нарешті, заговорила:

– Пам’ятаєш, донечко, як ми їздили влітку в село?

«Навіщо вона про це?» – встигла подумати дівчина, а перед очима вже вставала картинка безтурботного дитинства з небесної блакиті і квітучих лугів. Ірина відчула, що ще трохи, і вона злетить над цією безтурботністю. А де ж мама? Невже ця світла фігурка на горизонті, що віддаляється – це вона?

Сьогодні вперше за довгий час Ірина прокинулася спокійною. Подзвонила на роботу, в голосі начальника чулося щире співчуття, обіцяв переслати певну суму, яку зібрали в колективі і передали засновники фірми.

Телефон Андрія не відповідав вже кілька днів. Ірина бродила по рідному місту, яке здавалося їй дуже пустим. Дуже хотілося повернутися додому, в той час, коли ще була мама.

Перед сороковинами мама приснилася Ірині останній раз. Дівчина знову бачила село, бабусин будиночок, блідо-рожевий світанок, що розганяє молочний туман. І її, що йде по росяному лузі – молоду, веселу.

Мама йшла не одна, поруч був молодий чоловік. Ірина вдивлялася в незнайомі риси, але вони розчинялися, тонули в ранковому тумані. Лише голос мами: «Суджений твій, донечко …»

«Який суджений в наш час, – думала Ірина, повертаючись додому. – Застара я для того, щоб вірити в суджених».

Андрій зник з її квартири, прихопивши не лише свої речі, а й прикраси Ірини. А через чотири місяці в сусідній квартирі змінився орендар. Вони зустрілися на сходовому майданчику, і дівчина раптом почула рідний голос: «Суджений твій, донечко …»

«Дякую, мамо. Я знаю, що це ти. Ти і далі не перестаєш піклуватися про мене»

Фото ілюстративне, з вільних джерел.