Виявилося, мої батьки розлучилися ще коли мені було вісім років, але жити разом не припинили. Зрідка я начебто чув щось про те, що вони розлучені, але не сприймав це особливо ніяк. У всіх двоє батьків, у мене теж, що ще для щастя треба?

Уже ставши значно старшим і сам одружившись, я від дружини своєї дізнався, що мама з батьком розлучилася практично без його відома. У них, коли я був маленький, зав’язалася велика сварка через татів кредит.

Він не розповідав матері, що взяв його заради лікування батька, і виплатити ніяк не міг самостійно. Тоді ми погано жили, зовсім із грошима було скрутно, нічим кредuт було виплачувати, а люди з банку надзвонювали і могли б претендувати на квартиру, тому мама подала на розлучення.

Тато був проти, але щоб не втратити квартиру і не ставити нас під удар, погодився на розлучення.

З роками він виплатив кредит і з усім розібрався, і мама давно пробачила його брехню, але розписатися знову чи то бажання не було, чи то часу. А я стільки років із ними жив і навіть уваги не звертав, і гадки не мав, що в мами в паспорті зазначено, що вони з татом розлучені.

Моя дружина запитала в мами, чому ж вона не хоче розписатися знову, якщо все одно разом із батьком і на старості так і буде, а вона сказала, що просто не хочеться метушні з документами. До того ж, вони вже звикли до такого собі “цивільного шлюбу”.

Я так подумав… А справді, чи є сенс у шлюбі як такому? Разом жити ніщо не забороняє, як і виховувати спільну дитину, але так хоча б проблеми і промахи позначаться на комусь одному, а не зачеплять усю сім’ю.

КІНЕЦЬ.