– Антоне, а це що за жінка?

– Здивовано запитала Маша, розглядаючи весільні фотографії, які щойно надіслав їй на пошту фотограф.

На фотографіях, де молодята мали бути тільки з мамами, поряд з Михайлом, трохи позаду, стояла гарна жінка, що обіймала Антона за плечі.

На вигляд вона була лише на пару років старша за Машу.

Антон підійшов, подивився і зблід.

– Забудь про неї!

І мамі в жодному разі не надумай показувати це фото! – відрізав чоловік.

“Як це “забудь”?!

Що означає “не показуй”?!

– Зразу подумала Маша.

Наступного дня вона поїхала до мами Антона , Світлани Романівни, зі своїм ноутбуком.

– Мамо, а хто ця жінка?

Свекруха надягла окуляри, уважно придивилася – і раптом зблідла, схопившись за серце.

Маша побігла за склянкою води.

Прийшовши до тями, Світлана Романівна слабким голосом прошепотіла.

– Це мама Антона.

-В сенсі?

А ви хто тоді?

– Справа була дуже багато років тому.

Лариса, моя сусідка, нагуляла сина, але відмовилася від нього.

Ми з чоловіком доглядали хлопчика, поки його мати гуляла по мужиках.

Годували, мили, прали одяг, іноді купували новий.

А коли Антону виповнилося 5 років, Лариса померла. І ми взяли хлопчика до себе. Так, на цьому фото – Лариса.

– Виходить, її привид з’явився привітати сина?

– Виходить, що так.

А ти що, рада цьому? – спитала свекруха.

– Звісно рада.

Бо я собі купу всього надумала.

Краще вже привид, – посміхнулася Маша.

– А чому ви мені раніше не розповідали, що ви в Антона прийомні?

– А це сам Антон заборонив казати.

Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши, відповіла Світлана Романівна.

– Та ви що! Тепер я вас ще більше поважаю і люблю.

Ви справжнісінька мама.

А привид – нехай блукає собі, скільки йому заманеться.

КІНЕЦЬ.