Мені 30 років. Вирішила написати сюди, бо не можу розповісти про це нікому. Через складні стосунки із чоловіком вирішила знайти коханця. Познайомилася із чоловіком через інтернет. Зустрілися, сподобалися одне одному, і закрутилось.

Прогулянки, романтичні зустрічі поцілунки, море кохання та уваги. Дарував квіти, дбав, намагався побачити мене хоч на п’ять хвилин, якщо часу не було. Я зрозуміла, що закохалася, і він той чоловік, якого я шукала. Постійно зідзвонювалися і переписувалися. У ліжко не тягнув.

Через місяць зустрічей я сама почала виявляти ініціативу, хотіла його нестерпно, але він не дозволяв нічого. Мені здавалося, що він щось приховує. Я почала його допитувати, він сказав, що має невиліковну хворобу, яка може мені передатися!

Це було для мене величезним ударом. Ми обидва плакали. Нам не хотілося втрачати одне одного, він сказав, що ухвалить і зрозуміє будь-яке моє рішення. І буде дуже радий, якщо я хоча б просто дружитиму з ним. Було дуже тяжко, ми продовжували зустрічатися, були дуже щасливі.

Він відчув себе повноцінною людиною. За моєю ініціативою у нас була близькість, але все було зазищено, хоча він дуже боявся за мене і довго не погоджувався на це. Тепер ми зустрічаємося, оберігаємося. Люблю його шалено, до чоловіка зовсім не тягне.

Тільки ось коханий мій до мене зовсім охолонув, перестав доглядати, писати ласкаві слова, зникли слова «сумую» та освідчення в коханні. Намагалася кинути його, розірвати наші стосунки, але він намагається мене повернути, каже, що не може без мене жити, що мучиться без мене та пропонує зустрічатися без близькості.

Він пропонує просто приємно проводити зі мною час, гуляти, спілкуватись. Повернулась до нього, зустрічаємось, спимо, бо я цього хочу, а він охоче погоджується на зустрічі. Підкажіть, як мені бути, не можу без нього. Намагалася піти, плачу, просто не знаю що робити без нього, а він живе спокійно.

КІНЕЦЬ.