Правду скажу – не люблю я зовсім всі ці помпезні вислови, типу: “Чужих дітей не буває!” Ще й як бувають! Наприклад, дочка мого чоловіка від першого шлюбу мені зовсім для мене чужа, хоча вона його рідна дитина.

Правда, у мене своїх власних діток немає, не пощастило, і ніколи не буде, на жаль, але зате у мене є племінниця, вона мені дійсно як рідна донечка. Моєї рідної сестри рано не стало, і я її дівчинку з 12 років ростила сама, тому що її батько від неї відмовився просто.

Зараз моя племінниця сама вже студентка медінституту, ми з нею постійно на зв’язку. Вона хоч і живе зараз в іншому місті, і вчиться там, але душею ми завжди разом, вона найрідніша мені людина на цілому світі.

Мені зараз 47 років. До 44 років я заміж не виходила, не склалося, просто 8 років жила разом з одним чоловіком і все, згодом розбіглися ми. Потім я виховувала свою племінницю, ми з нею жили разом в моїй невеличкій однокімнатній квартирі.

Згодом Олеся поїхала вступати навчатися, а у мене в цей час зав’язався роман з хорошим чоловіком Миколою, хоча на цілих 17 років він був старшим за мене. Микола давно був розлучений, мав теж свою однокімнатну квартиру, згодом одружилися ми з ним.

Що мені сподобалося в ньому – він став про мене дуже добре турбуватися, якось так тепло, по-батьківськи, моє серце просто розтануло від того. Вічно все на собі тягла, і колишнього співмешканця теж, а тут прямо дівчинкою себе я відчула, якій в усьому годили, потакали на кожному кроці і доглядали.

Микола мені відразу чесно зізнався: був вже одружений, є у нього дочка, у неї дуже складний характер, правда, але він її дуже любить. З дружиною він розлучився теж через її важкий характер, на жаль, і дочка така ж – з норовом, вся в матір.

Доньці мого чоловіка на ту пору було вже 30 років, теж заміжня, є онук у Миколи, сім’я живе з матір’ю в обласному містечку. Ну й добре – думала я. Нас же вони не стосуються? Ні! Я чоловіка дійсно люблю і в планах у нас – прожити разом все наше спільне сімейне життя.

Бігати один до одного нам в гості – це нерозумно зовсім, вирішили ми відразу з Миколою одружитися і жити разом. Продали ми тоді свої однокімнатні квартири і купили одну трикімнатну.

Ось тут дочка Миколи відразу й згадала про свого тата. Приїхала до нас все роздивитися уважно і прискіпливо, одна, без сім’ї, нібито у справах. Я відразу помітила, що вона до мене якось недобре ставитися. Кілька разів донька замовляла з Миколою про те, що він зробив це необачно – поміняв квартири, адже простіше б було одну здавати, а в інший жити! Її яке діло?

Микола колись занедужав, сам відновлювався, вона навіть ногою не ступила до нас, йому друг допомагав встати на ноги. Це було ще до нашого знайомства. А тепер вона диктує, що йому потрібно було робити!

Причому донька Миколі йому так говорила, ніби мене поруч немає, просто ігноруючи мою присутність. Її батько, коли пішов з сім’ї, сам залишив їм трикімнатну квартиру, і навіть машину дружині, захопив тільки валізу. І тепер він не має рації?

Гаразд, приїхала-поїхала, я не особливо звертала увагу на це, зрозуміло. Лише після цього візиту щось вона прониклася любов’ю до батька свого.

Стала йому писати та часто телефонувати, що, мовляв, набридло їй це містечко, хоче переїхати в наш мегаполіс з сім’єю, взяти kредuт, але для цього їм потрібно пожити десь, влаштуватися, звикнути.

Щось орендувати – дорого для них, але ж є у неї тато рідний з трикімнатною квартирою. Нічого, ми можемо посунутися і на час звільнити пару кімнат. Микола радий, а я засмутилася. Я відчуваю людей і відчуваю їх наміри, не для цього його дочка хоче їхати до нас! Якщо вже й оренда їм не по кишені, то і кредит вони точно не потягнуть.

У доньки Миколи явно свої плани: батько вже не молодий, має свої недуги, вони зроблять вигляд дбайливих родичів зараз і придумають що завгодно, щоб мене зжити з квартири. Звичайно, можна було б і назад розміняти квартири, але ми ж з чоловіком не збираємося розлучатися, я хочу жити з ним разом.

Я свої хвилювання озвучила чоловікові, та він лише обурився через це. А та все засипає його листами та дзвінками, зовсім набридла вже. Чоловік каже, нерозумно все це, що я хвилююся, мовляв, не дасть мене скривдити, але, коли його не стане хто мене захистить?

Микола любить доньку і хоче їй допомогти, каже, що я накрутила все і дуже перебільшую, його донька нічого поганого не зробила мені. Та я не знаю, що робити. Чи варто пускати таку доньку в наш дім, щоб потім ще гірше не було?

Джерело