В село до свекрів я не люблю їздити, і не тому, що я погано ставлюся до батьків чоловіка. Просто я не люблю бути там, де почуваюся зайвою, а саме так я і почуваюся в селі у свекрів. Просто не знаю, що це? Коли ми довго не бачимося, вони нам телефонують, просять приїхати, а коли ми до них приїжджаємо – ми їм заважаємо. А мені це навіщо?

Я спочатку себе заспокоювала, що все нормально, і що мені це здається, але цього разу я таки переконалася, що я себе не накручую, і що в домі свекрів нам дійсно не так раді, як нам це по телефону розповідають. Просто не розумію, навіщо так робити? Подобається – кажіть, не подобається – теж кажіть. А говорити одне, і робити інше, для мене це якось не зовсім нормально.

Одружені ми з чоловіком вже 8 років, живемо окремо в місті, бабуся мені віддала свою квартиру, а сама переїхала до моїх батьків. Квартира двокімнатна, але з невеликою площею, і без ремонту. Але ми і тому раділи, бо не кожній молодій сім’ї вдається відразу піти жити окремо в своє житло.

Ремонт ми вирішили не робити, бо і грошей достатньо для цього не мали, і подумали собі, що спочатку ми народимо дітей, вони підростуть до певного віку, а потім можна вже буде про ремонт думати. Чоловік теж був такої ж думки, як і я, поки у справу не втрутилася свекруха.

Щоб ви розуміли, у моєї свекрухи не будинок, а музей. Там такий порядок, що і пилинки ніде не знайдеш. Господиня вона чудова, але, як на мене, це вже занадто. Я до них коли перший раз в гості приїхала, то не знала, куди сісти. Я чула, що бувають такі люди, але ніколи їх не бачила.

Мені у них було дуже не комфортно, бо там не стань, там не сядь, то не туди поставила, там покривало на дивані пом’яла, одним словом, у мене було єдине бажання – швидше від них утекти, і ніколи до них не повертатися. Але чоловік мене заспокоїв, що просто батьки його такі от люди, вони вже не зміняться, а я до них з часом звикну.

Ми одружилися, і звикати мені таки довелося, хоча я і намагалася їздити в село до батьків чоловіка вкрай рідко, коли це вже і справді було дуже необхідно. До того ж, я народила одну дитину, потім майже відразу другу, то ж поки діти були маленькими, я могла уникнути цієї участі.

Зараз моєму старшому сину 6 років, молодшому 5. Бабуся за ними дуже скучає, і по телефону завжди їх кличе до себе. Але коли ми приїжджаємо, вона не перестає робити їм і мені зауваження, мовляв, вони їхню хату на друзки рознесуть. А це діти! Вони хочуть бігати і гратися, а не сидіти на одному місці.

Я пояснювала свекрусі, що нічого поганого в тому, що вони бігають і розкидають повсюди свої іграшки я не бачу, але вона мене не захотіла слухати, сказала, що я просто не вмію виховувати дітей. Мовляв, в свій час їй не соромно було їхати з дитиною до свекрухи.

Ми планували на Різдво побути у батьків чоловіка тиждень, але я не витримала, і вже через день я зібрала дітей, і поїхала додому. Навіщо людям заважати? Для чого нам бути там, де нас не люблять? Ну хіба не так?

Ми лише поїхали, ввечері телефонує свекруха, і скаржиться моєму чоловікові на мене, мовляв, я така принцеса, що і слова мені сказати не можна, вона ж як краще хотіла! А що вона такого сказала? Що дітям не треба розкидати по всій хаті свої машинки, і не не треба стрибати ногами по ліжку?

Чоловік слухає свою маму і заступається за неї, а я мовчу, бо їх не переговориш, а в мене на це є своя думка. А як Ви вважаєте, хто з нас в цій ситуації правий? Хотілося б почути думку зі сторони.

КІНЕЦЬ.