Ми з чоловіком прожили разом одинадцять років. Здавалося б, достатній термін, щоб добре дізнатися один про одного, і я була впевнена, що знаю Василя як свої п’ять пальців.

Подруги заздрили мені, повторюючи в один голос, як мені пощастило з таким економним і господарським мужиком. Насправді руки у Василя золоті, і він усе вміє робити сам.

Та й без роботи мій чоловік ніколи не сидів, весь час шукав якихось способів заробити, не відмовлявся навіть від маленьких оплат, повторюючи відому приказку про те, що копієчка до копієчки та вийде гривня.

При цьому нам мало вистачало на життя. Ну а що? Зараз же все дорого, а в нас ще й двоє дітей, яких треба годувати, одягати, взувати та оплачувати їм усілякі секції та гуртки.

Молодша, Марічка, окрім іншого, вирішила зайнятися гімнастикою, і ми підтримали її в цьому, тим більше, що тренер сказала, що дівчинка має гарні здібності.

Ось тільки дірка у сімейному бюджеті почала рости в геометричній прогресії: костюми для виступів дуже дорогі, та й взагалі все інше теж. Але ж це діти, наше майбутнє, на них не шкода витрачатися. І доводилося мені заощаджувати на собі.

Так, саме на собі, тому що Василь, як головний здобувач, отримував усе найкраще. А я роками носила одне взуття, пальто заносила мало не до дірок, підстригатися і фарбуватися ходила до сусідки, а не в перукарню. І раділа, що заощаджую навіть на цьому.

Походи до магазину теж ставали цілою історією. Вася був володарем всіляких знижкових карток, на ринку торгувався настільки, що мені ставало соромно, але коли я говорила йому про це, він тільки знизував плечима.

– Все тобі незручно, а на базарі два дурні. Один торгує, інший купує.

І обов’язково додавав свою улюблену приказку про копієчку до копієчки.

Але нещодавно з Василем трапилося лихо, він потрапив до лікарні. Причому його негайно відвезли з роботи, бо напад апендициту був надто сильним. Я, тільки-но дізнавшись про це, кинулася до лікарні, але мене до нього не пустили, сказали, що йде операція і щоб я прийшла пізніше.

– Їдьте додому, зберіть потрібні речі, піжаму, капці, посуд. Телефон йому привезіть, бо ми його екстрено забрали без усього.

Я тут же зателефонувала колезі чоловіка і попросила його зібрати Василя речі, потім помчала додому.

За годину я вже сиділа біля палати чоловіка і чекала, коли мені вдасться поговорити з лікарем. Від нудьги залізла в його телефон і серед іншого побачила виписку з банку про стан рахунку.

Очі мої полізли на лоба, бо я навіть четвертої частини цієї суми не тримала в руках.

Опускаючи всі розмови, які чекали на нас із чоловіком і виявилися дуже неприємними, я з’ясувала, що дуже давно чоловік просто не сказав мені про дачу та квартиру, яка дісталася йому у спадок.

Дачу він продав, а квартиру відремонтував і став здавати, одержуючи за це чималі гроші.

– Навіщо ж ти змушував нас жити у злиднях? – Не втрималася я від докору. – Ти ж бачив, як тяжко нам жити, бачив, як я відмовляю собі у всьому. Ми дітям ніколи нічого хорошого не подарували ні на день народження, ні на Новий рік. Ти вважаєш це нормальним? Вася! Я не чекала від тебе такого!

– Тобі аби витрачатися! – буркнув він. – А я звик накопичувати, щоб забезпечити нам майбутнє. Піди краще купи мені кефіру, лікар сказав, що вже можна.

Я встала та пішла. Напевно, мене засудять багато хто, але до лікарні я вже не повернулася. А потім взагалі подала на розлучення.

Майно Василеві довелося з нами розділити та він наголосив, що ніколи мені цього не пробачить. А я й не чекаю.

Тепер я житиму так, як хочу. Діти зі мною, я сама собі господиня і більше нікому нічого не винна. А що ще потрібне для щастя?

КІНЕЦЬ.