Ми з чоловіком живемо окремо, але його мама час від часу заїжджає до нас в гості. Її візити мене зовсім не тішать, а особливо останній, під час якого вона зажадала, щоб ми повернули їй усі дитячі речі, які вона нам привозила.

Головне, що ніхто не просив її це робити, вона сама звозила до нас усе лахміття, більшу частину якого я викинула, а тепер вона хоче, щоб я повернула їй ті речі.

Після всього, що сталося, я чоловікові сказала, щоб його мама до нас більше не приходила, бо я не хочу бачити її в своєму домі, від неї одні лише проблеми. А чоловік просить мене, щоб я не гарячкувала, бо нічого поганого мама його не зробила.

Ще до шлюбу мені у спадок від бабусі дісталася двокімнатна квартира в хорошому районі. Мої батьки зробили там капітальний ремонт, тож ми відразу після весілля стали жити окремо.

Які ж ми щасливі були, коли у нас донечка народилася! Ми купували їй все найкрасивіше і найдорожче, хотілося, щоб вона була одягнена як принцеса.

Але тут у справу втрутилася свекруха. У мого чоловіка є старша сестра, в якої є 5-річна донечка. Свекруха зібрала всі речі з своєї старшої онучки (одяг був далеко не в ідеальному стані), і привезла їх нам.

Вона мене запевняла, що її дочка купувала лише якісний та брендовий одяг для дитини, але це неправда. Здебільшого там було таке лахміття, яке хотілося відразу в смітник відправити.

Я свекрусі зразу сказала, що нам це не потрібно. Ми в змозі своїй дитині самі все купити.

– Гроші заощадите і купіть щось корисніше. Немає сенсу нове купувати, якщо після Насті таке стильне вбрання залишилося, – наполягла на своєму свекруха.

В мене просто не було вибору, бо всі ці речі уже були у мене вдома. Я чемно подякувала мамі, і попросила більше нічого мені не привозити.

Свекруха скривилася і сказала:

– Ти граєш велику пані за гроші мого сина. Якщо тобі такі речі не підходять, можеш викинути – я їх назад не повезу.

Ми з чоловіком просто в тих пакетах усе і вивезли на звалище. Не подумайте, що я дуже перебірлива, але там реально не було жодної нормальної речі. Навіть для дому. Я хотіла багатодітній сім’ї віддати, але навіть вони відмовилися.

На мою заборону свекруха не зважала, і продовжувала і далі тягнути дитячий одяг до нас.

– Навіщо ви це робите, хіба не бачите, що наша донька все має? – обурилася я.

– Я хочу як краще, не чужим же людям віддавати. Те, що вам не підходить, можете викидати, – знову повторила свекруха.

Я навіть зовиці телефонувала і просила, щоб вона не віддавала нам речі, нехай краще продасть і віддасть комусь із своїх подруг. Однак вона сказала, що їй ці речі також не потрібні. Сама викинула б, але мати не дає.

Так тривало три роки – свекруха возила, а я все викидала. І тут нещодавно мені телефонує сестра чоловіка і питає, коли їй можна свої речі забрати, бо вона дитину чекає, лікарі сказали, що буде дівчинка.

– Речей у мене немає, ти сама казала, щоб я їх викинула, – спокійно відповіла я.

Зовиця була ошелешена моїми словами:

– Та я не думала, що ти їх серйозно викинеш. І що тепер робити? Як можна було так вчинити з чужими речами? Думайте тоді, як компенсуватимете, – заявила вона.

Тепер вже я присіла. Чому ми маємо щось відшкодовувати, якщо вони самі дозволили все викидати. Якщо зовиця планувала ще другу дитину, то треба було ці речі у себе тримати. Ну хіба не так?

Тепер я просто не знаю, що мені робити. Тих речей уже немає. Речі з своєї доньки я не можу віддати, бо вони у мене збереглися в дуже хорошому стані, і ми з чоловіком плануємо ще другу дитину. А купувати нові речі – це дорого. Та й чому ми маємо це робити?

Джерело