Моя дружина підробляє собі на втіху, але в іншому вона домосідка. Мій заробіток дозволяє їй сидіти і нічого не робити, і нас двох це цілком влаштовує.

Оскільки я і так часто зайнятий, хочу, щоб хоча б вона завжди була вільна. Живемо ми дуже навіть непогано – у нас двоповерхова квартира, дітей немає, але є собака.

Грошей на все вистачає, ми вже точно не бідуємо. Але іноді в мене виникає відчуття, що вона як баба з тим коритом – усе їй мало і хочеться більше.

Я ніколи й не претендував на дідусеву спадщину, бо завжди думав, що насамперед усе дістанеться його єдиній доньці – моїй мамі. Так і сталося. Але моя дружина цього не зрозуміла і не прийняла.

– Я думала, ти був його улюбленим онуком. Як він міг нічого тобі не залишити? Хіба це по-людськи? Сім’я так не чинить, – говорила вона.

І це при тому, що її рідні взагалі ніяк фінансово нам не допомагали. У неї ще дві сестри, а поділити їхню двушку між трьома – так нічого не залишиться. Але суть не в цьому.

Суть у тому, що вона шкодує цю спадщину, якою розпоряджаються мої батьки, а не вона. Упевнений, їй би хотілося виручити грошей із продажу квартири і загребти побільше для нас, хоча зовсім і не розумію, і не поділяю її бажання.

Її так зачіпає, що мені нічого не дісталося, чи її тішить, коли наше надбання примножується за чужий рахунок?

Адже очевидно, що надалі від моїх батьків усе нам дістанеться, оскільки я єдина дитина в сім’ї, і неприємно слухати, як дружина обурюється щодо мого покійного дідуся – у майбутньому однаково в нас усе буде.

КІНЕЦЬ.