Наша родина зараз перебуває фінансово у напруженій ситуації.

Тому і я, і чоловік працюємо дуже багато.

Майже без вихідних. Отримуємо копійки та намагаємось у них вмістити наші витрати.

Але це я не скаржусь. Дай Боже здоров’я і трохи удачі і все налагодиться.

Проблема в тому, що я не можу приймати людей такими, якими вони є.

Це загалом. А зокрема, розмова про мого свекра.

Він зрідка працює, а переважно не працює.

Йому 52 роки. Живе за рахунок своєї дружини та пенсіонерки матері. Іноді у сина гроші просить (у мого чоловіка).

Здавалося б, яка моя справа?

Але ні, це мене дуже дратує. Просто кипить усередині. Я не можу терпіти людей ледарів.

Я не терплю хитрі психологічні маніпуляції, очевидні з його боку.

Ніколи це йому особисто не висловлювала, бо, вважаю, толку від цього буде нуль.

Тільки посваримось і все.

Як мені боротися з почуттям, що мені огидна людина, яка в 52 роки просить у матері гроші, щоб піти сигарети собі купити, хліб купити, машину помити?

Та ще й дурить про суму і бере більше грошей.

Навіть люди, які заробляють самі, не витрачають стільки, скільки він.

А якщо йому хтось щось упоперек скаже, то він петушиться, стає злим, лається, ображається, невдоволений.

Типу йому всі зобов’язані, і виконують свої зобов’язання.

Я не знаю, як мені навчитися приймати людей такими, якими вони є?

Як не звертати уваги на їхню поведінку?’

КІНЕЦЬ.